Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

А ще ж доводилось щось придумувати, щоб вгамувати подив Крістіани.

— Тут немає нічого дивного, — сказала я. — Усі ж захоплюються чимось. Мені ось забаглося вчителювати. За велінням серця я приїхала у цей вілайєт, щоб прислужитися справі виховання дітей. Я задоволена життям, в усякому випадку, це не така страшна забаганка, як кругосвітні мандри човником з вітрилом. Я дивуюся, як ти не розумієш такої звичайної справи.

П’єр Фор бадьорим голосом та з розумним виглядом вигукнув:

— Мадемуазель, мені все зрозуміло. Без сумніву, це тонке поривання душі розуміє й Крістіана, тільки не змогла одразу все це охопити. Я з усього цього зробив висновок, що в Стамбулі зараз є новітня когорта юнок, які виховалися під впливом західних ідей. Вона належить не до того покоління, котре мов «розчаровані» Лоті [70] «Розчаровані» — роман французького письменника П’єра Лоті (1850–1923). гинуть від марної нудьги. Це зовсім інша когорта. Вони відкидають пусті аксіоми, а надають перевагу життю. Лишають розкішне й щасливе життя в Стамбулі і самі йдуть в Анатолію, щоб прокинувся й цей край. Який прекрасний, який благородний приклад самопожертви і яка тема для моєї статті! Мадемуазель Феріде-Чаликушу! Я писатиму, як прокидається турецький народ і, з вашого дозволу, згадаю й про вас.

— Крістіано, — занепокоїлася я, — якщо ти дозволиш своєму чоловікові згадати моє ім’я в газеті, я з тобою посварюся.

П’єр Фор знову помилково зрозумів і це моє бажання.

— Ваша скромність, мадемуазель, теж прекрасна, — сказав він. — Мій обов’язок рахуватися з волею такої дівчини, як ви. Але чи міг би я запитати, в якій щасливій школі цього краю ви вчите дітей?

Я вже казала: чому бути, того не минути. Отож, повернувшись до завідувача відділу освіти, я сказала:

— З вашого дозволу, я хотіла б дізнатися, де та школа, яку ви мені щойно запропонували. Здається, в селі Чадирли?..

П’єр Фор поквапливо дістав записника й вигукнув:

— Стривайте-но… Як ви сказали, Чагирла, чи Чанирли? Мадемуазель, якщо нам випаде нагода, ми в час оглядин вілайєту неодмінно завітаємо і в ваше чарівне село, щоб побачити вас серед учнів.

Завідувач відділу освіти, червоний як буряк, схопився з місця.

— Мадемуазель Феріде-ханим-ефенді наполягає на тому, щоб викладати в сільській школі. Але я переконаний, що вона краще прислужиться нашій справі, як викладачка французької мови в центральній жіночій педагогічній школі.

Я здивовано глянула на нього. Він же кинувся пояснювати мені по-турецькому:

— Ви ж не сказали, що закінчили французький пансіон і знаєте мову. Тепер справа міняється. Я клопота-тиму за вас перед міністерством. А поки прийде наказ, працюватимете поза штатом. Завтра зранку й починайте викладати, гаразд?

В житті завжди так — після всіх злигоднів людині судиться нарешті щастя. Недаремно ж мені казали: «Якщо п’ятнадцять ночей темні, то ще п’ятнадцять такі місячні…» Тільки я й не сподівалася, що місячне проміння проб’є темряву саме тепер, ось в цю мить.

Я згадала Мунісе. Тільки тепер вона постала перед моїми очима не бідною дівчинкою, що грається в кімнатчині готелю з козенятком, а чудово вбраною панночкою, котра бігає в саду довкола клумби з обручем перед гарненьким будиночком.

Коли ми прощалися, Крістіана одвела мене в куточок.

— Феріде, я хочу запитати про нього. Ти ж була заручена, а чому ж не одружилася?

— Ти не відповідаєш? Де твій наречений?

Я похилила голову й дуже тихо промовила:

— Минулої весни ми втратили його…

Крістіана розхвилювалася.

— Як, Феріде? Ти кажеш правду? Біднесенька моя Чаликушу. Тепер я розумію, чому ти тут.

Вона стиснула мені пальці, і її рука затремтіла.

— Феріде, ти його дуже кохала, адже так? Не ховайся, моя дівчинко. Ти не хотіла цього казати, але всі й так знали.

У неї забринів голос, а очі дивилися задумливо кудись у далеч, ніби вона пригадувала забутий сон.

— Ти мала рацію, його не можна було не любити. Він кілька разів приїжджав до тебе в пансіон, там я й побачила його уперше. Який він був? Геть не схожий на інших? Як жаль. Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…

«Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…»

Коли це ти сказала, Крістіано, я похилилася головою ще дужче, заплющила очі й промовила:

— Так, це правда…

А що ж я мала сказати ще? Я й так сказала тобі неправду. Адже я знаю, що для дівчини є ще й більше горе. Побачити судженого мертвим — це не найстрашніше.