Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

А все-таки перший урок був гарний. Коли я вже виходила з аудиторії, одна дівчина підійшла до мене й пояснила, що обученьки— це не що інше, як обценьки. Директор намагався елегантно лякати тих, хто занадто любив сміятися: «Зуби повириваю обученьками!»

28 березня

Я дуже задоволена моїми ученицями, навіть дуже. І вони мене полюбили, не відстають навіть на перерві. А щодо колег, то і їх я не назву поганими людьми. Є, правда, й такі, що ставляться до мене холодно, або стануть десь в кутку кімнати й зиркають, перешіптуючись. Нічого доброго про мене вони там, звичайно, не нашіптують, та дарма… Навіть у своїй родині — й то не всіх полюбляєш. Серед усіх мені найдужче подобаються дві милі вчительки. Це діти Стамбула — Незіге і Вас-фіє. Вони й на мить не розлучаються. Але муавіне-ханим порадила мені близько не знатися з ними. Не знаю тільки чому. Тут я зустріла й двох знайомих. Перша — це та висока вчителька з чорними проникливими очима, котра захистила була мене колись в центральному рюш-тіє. Вона має в нас один урок на тиждень. Це єдина викладачка, яка не боїться зизуватих очей Реджепа-ефенді. Навпаки, швидше директор її боїться, бо коли заходить мова про неї, він щулиться й промовляє: «Ну й людина! Як її й позбутися! Може б, хоч спочив трохи».

А друга — немолода вже вчителька. У неї великі зуби й великі окуляри, яких вона ніколи не скидає. Вона раніше вчителювала в Гозтепе. Отож тепер пильно зазирає мені в обличчя й розповідає:

— Аллах! аллах! Як з ока випала, така схожа! Колись я в поїзді частенько зустрічала одну пустотливу школярку. Ви такі схожі на неї. Але та була француженка, чи що… Що то вже бісики пускала, увесь вагон заливався…

— Можливо, — відповідала я, похилившись головою. — Чого не буває…

У школі працює й кілька вчителів. Захіт-ефенді — викладач теології, він вже зовсім старий. Географію викладає Омер-бей — теж сивий, полковник у відставці. Ще є вчитель краснописання, та я не знаю його імені. Нарешті ж, вчитель музики Шейх Юсуф-ефенді, відомий не тільки в нашій школі, айв усьому місті. Колись він і справді був шейх «Мевлеві» [74] «Мевлеві» — дервішський орден, заснований перським поетом Румі (1207–1273). На чолі ордену стоїть шейх. , та кілька років тому бідолаха захворів, здається, на сухоти. Лікарі сказали, що коли не переїде кудись, де інший клімат, — помре. І вже ось два роки, як Юсуф-ефенді оселився з своєю сестрою-вдовою в Б. Кому доводилося бувати в їхньому невеличкому будиночку, той казав, що там справжнісінький музей музики. Вчитель зібрав колекцію сазів та інших музичних інструментів. Окрім того, Юсуф-ефенді зажив слави і як композитор. Він пише таку музику, якої не можуть слухати без сліз. Уперше я побачила його одного дощового дня. На великій перерві я водила дівчат в сад навчитися однієї нової гри в м’яча. Коли ми повернулися, моя чорна сукня намокла під дощем.

До речі, зразок робочої сукні, який я колись придумала, подобався усім, навіть учням. Реджеп-ефенді, щоправда, забороняє чорний колір, каже:

— Мусульманці не личить ходити в чорному… Треба вбиратися в зелене!

Та ми не дуже зважаємо, мовляв, зелений одяг швидко брудниться.

В кімнаті для вчителів топилася велика піч. Я хотіла трохи обсохнути й стала, поклавши руки в кишені, у кутку коло печі. Одчинилися двері, і до кімнати зайшов високий худорлявий чоловік літ тридцяти п’яти. Одягнений був так само, як і інші викладачі, та я відразу зрозуміла, що це Шейх Юсуф-ефенді, про якого я стільки чула. У школі його дуже любили. Вчителі одразу кинулися до нього, щоб допомогти скинути пальто. Я з кутка стежила за ним.

Він був тихий і милий. На його обличчі панувала меланхолія. Воно було прозоре й бліде. Таке обличчя буває тільки у людей, приречених на смерть. Ріденька руда борідка й великі блакитні очі нагадували мені Ісуса Христа, що сумно усміхався нам у коридорах пансіону. Особливо приємний був у нього голос — м’який, щирий, ледь скорботний. Це була та скорботна скарга, яку чуєш, розмовляючи з хворими дітьми. Він скаржився вчителям, які оточили його щільним колом, що дощ не вщухає, що ображений на природу й ніяк не дочекається сонця.

Раптом наші погляди зустрілися. Він ледь примружився, щоб краще роздивитися мене в темному закуті, й запитав:

— Хто ця панна? Наша учениця?

Вчителі всі разом повернулися в мій бік, а Васфіє засміялася й сказала:

— Вибачайте, бей-ефенді, ми забули вас познайомити… Це наша нова викладачка французької мови Фері-де-ханим.