— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.
— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?
— Ні.
— Чому?
— Бо це не від брата.
І вона тихо почала розповідати.
У Джеміле заможна родина, а дівчина цього року закохалася в молодого лейтенанта. Тільки батько й слухати не хоче про заручини. Лейтенанта заслали в Бан-дирму, а за дівчиною стежать і вдома, і тут. Ми хочемо якось розважити її тугу, так лейтенант щоразу роз’ятрює рану. Це вже третій лист попав мені в руки.
Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.
Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.
Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.
І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…
Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:
— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері [76] Пері — добра фея, героїня східних казок.
принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.
20 травня
Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.
Він був розгніваний і кричав:
— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!
Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».
Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:
— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.
Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.
А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.
Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.
Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.
Читать дальше