— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?
Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:
«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».
Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.
Всг розгубилися, у мене вихопилося:
— Це все ми. Нащо так заморили його.
І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.
— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.
Композитор ледь усміхнувся й одказав:
— Нічого… Це буває зі мною.
Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.
Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.
— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.
Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:
— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?
Я здивовано глянула на неї:
— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.
Та не йняла віри:
— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.
Я засміялася й знизала плечима:
— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…
— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!
Від несподіванки я затулилася руками.
На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.
25 липня
Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.
Нудно. Як тільки нудно, хоч бери та й вішайся. Місто вимерло. Учениці пороз’їжджалися, багато вчителів теж поїхали з Б. Незіге та Васфіє вряди-годи присилають мені зі Стамбула листи. Пишуть, що цього року Стамбул особливо гарний, а від Босфору та Принцових островів вони взагалі божеволіють. Якщо буде хоч якась зачіпка, то дівчата залишаться в Стамбулі.
Якщо на правду, то й мені не дуже хочеться сидіти тут. Мене дуже вразило те, що розповіли про Шейха Юсуфа-ефенді. До того ж соромно виходити на люди.
Почнеться новий навчальний рік, і я попрошуся, щоб мене перевели деінде, навіть кудись у глухе місце. Там
буде мені скрутно, доведеться багато працювати і я буду завжди стомлена. Дарма. Тільки б лишитися самій-самі-с.інькій.
5 серпня
Це вже вдруге мої учениці виходять заміж. Правда, цього разу все не так, як у Зейнілер, коли ми віддавали Зехру за чабана Мегмета. Цієї ночі Джеміле вже не лежить у своєму ліжку з заплаканими очима. Цієї ночі її гарненька голівка схилилася на грудях коханого лейтенанта. Джеміле зі своїм коханим були такі завзяті, а їхнє почуття таке сильне, що батьки змушені були погодитися на шлюб.
Я вбирала Джеміле, так само як і Зехру. Давно вже не ходжу я в гості, на веселі вечори, завжди вдавалося відмовитися, та цього разу Джеміле прийшла додому, цілувала руки й просила. Цікаво, чи здогадалася вона, що це я поклала їй в кишеню тоді вночі того листа. Хтозна… Але того дня, коли дівчині, нарешті, пощастило умовити батьків, я була перша, кому вона розповіла свою радість. Мабуть, здогадалася…
Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.
Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.
Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».
Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:
— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..
Читать дальше