Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Школа здається мені пташиним гніздом. Скільки там веселої втіхи, коли повилуплюються пташенята.

Кілька днів тому пройшла велика злива з громом і блискавицею. Вона забрала з моєї душі передчасну втому і навіяну палючим спокійним літом тугу. Мені вже легше! Я весела!

17 жовтня

Вже десять днів періщить дощ. Він побив останні квіти, які весною разом зі мною так тішилися сонцем. Тоді їхні прозорі стеблинки тягнулися до світла, поволі набиралися життєдайним соком, а тепер вони тремтять в саду, щуляться, наче хочуть сказати цьому безугавному дощу: «Годі! Облиш-но, доволі…»

Такий самий нещасний вигляд мала, мабуть, і я, коли поверталася увечері зі школи. Я змокла до нитки. Чар-шаф лип до тіла, запинальце — до лиця. Перехожі позирали на мене й посміхалися.

Вдома мене зустріла Мунісе, якась бліда-бліда. її вигляд налякав мене. Чи не застудилася? Силоміць поклала її в ліжко й заварила липовий цвіт. Мунісе вередувала й сміялася, що я така боягузка.

— Абаджим, що людині холод? Хіба ти забула, як я торік зимою сховалася в солому?

Я упоралася біля Мунісе, а самій ще не хотілося лягати. Взяла книжку, лягла на тахту й слухала, як сердито бубонить на даху дощ, завиває в ринві. Ця траурна музика лунає вже два тижні.

Не знаю, скільки минуло часу. Раптом з усієї сили постукали в двері. Хто б це міг бути такої пізньої години?

Одразу відчиняти побоялася, отож перейшла у вітальню й визирнула з джумби [79] Д ж у м б а — вікно з опуклими гратами в східних містах. . На ганку стояла висока жінка. Вона кутала ліхтар, який тримала в руці, й одночасно ховалася від дощу сама. Світло ліхтаря відбивалося в калюжі.

— Хто там? — запитала я.

Мені відповів тремтячий голос:

— Відчиніть. Мені треба побачити Феріде-ханим.

Я відчинила двері, а сама тремтіла. З того злощасного вечора в Стамбулі незнайомі жінки, приходячи на мій поріг, лякають мене. Варто було мені почути, що мене шукає незнайома жінка, як я вже сподівалася чогось лихого.

Жінка стала на порозі й підняла ліхтар, щоб роздивитися. Я побачила бліде обличчя й сумні очі.

Це обличчя й голос підбадьорили мене трохи. Я навіть не питала, хто вона й чому прийшла.

— Проходьте, будь ласка, — повела я рукою до дверей вітальні.

Жінка боялася забруднити підлогу й пройшла дуже обережно, та сісти не хотіла.

Щоб якось порушити напружену тишу, вона промовила:

— Але ж і дощ… Такий, що й потонути можна…

Я пильно глянула на неї. Було видно, що такий нещасний вигляд вона має не через дощ… Я зрозуміла, що, перш ніж пояснити, чому вона так пізно сюди прийшла, їй хотілося б трошки заспокоїтися. Я нічого не питала.

Перше моє враження було правильне: жінка мала сумирне шляхетне обличчя.

Нарешті я наважилася:

— З ким я розмовляю, ханим-ефенді?

Жінка похилила голову, наче злякалася мого запитання.

— Феріде-ханим, — промовила вона тихо. — Ми трохи знайомі. Правда, ні я вас не бачила ще, ні ви мене.

Вона на мить замовкла, а потім, ніби збираючи силу, додала:

— Я сестра вашого товариша по школі, викладача музики Шейха Юсуфа-ефенді.

У мене завмерло серце. Але треба стояти незрушно…

— Ах так, — промовила я. — Мені приємно з вами познайомитися. Сподіваюся, ваш брат почуває себе ліпше?

Я знаю, з людиною, яка прийшла в такий час і в такому стані, годилося б розмовляти інакше, але що ж я мала їй сказати?

Вона мовчала. Мабуть, не знала, що одказати. Я ж не наважувалася поглянути на неї, а сиділа, похилившись головою. Вона заплакала. Я ще нижче похилила голову, наче скорялася неминучому горю. Жінка здавила собі руками шию, щоб не заридати, й сказала:

— Брат помирає… Надвечір йому стало зовсім погано. Вже шість годин непритомний. До ранку не доживе…

Я мовчала. Що я могла сказати.

— Панно, Юсуф менший від мене на три роки, та він мені — як син. Наша мати померла, як він був ще хлоп’я. І я була ще мала, та довелося стати йому матір’ю. Все своє життя я віддала йому. Я й вдовою стала у вашому віці. Удруге могла вийти заміж, та не захотіла. Як його самого покинути? А він мене полишає, йде від мене… Ви, либонь, запитаєте, нащо я вам все це розповідаю? Не погнівайтеся, що в таку пізню годину прийшла непокоїти вас! Не гнівайтеся й за те, чого я у вас зараз проситиму!.. Не проганяйте мене…

У неї підтиналися ноги, безвольне тіло впало додолу. Я думала, що їй зле, й хотіла підняти її, та вона з плачем билася на підлозі, обіймаючи й цілуючи мої ноги.

Я лагідно відхилила її руки й сказала якомога спокійніше, якщо в таку мить можна було мати якийсь спокій: