Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..

Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і

Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.

Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.

За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.

Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…

23 квітня

Сьогодні гидирелез [80] Гидирелез — свято першого дня літа. і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81] Г а м а л — носій. , мовби на возі, й вони влилися в натовп.

Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.

Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:

— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.

Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.

Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.

А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.

Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:

— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!

І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.

— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?

Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.

Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»

Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала Мунісе й, припавши щокою до залізної клітки, сказала:

— Гаразд, вас повипускаю, але що ми потім скажемо Мунісе, ще одному золотокосому деспоту? Що ж робити, мої маленькі… Скільки б ми не прагли, все одно нам не вдасться звільнитися від цих підступних рудих деспотів раз і назавжди.