Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Садиби місцевих багатирів лежать на Гасталар-тенесі [83] Гасталар-тенесі — буквально: гора хворих. . Назва погана, та живуть тут найщасливіші й найбезтурботніші люди. Коли ми переїхали в це містечко, мені запропонували найняти там гарненьку хату. Тільки довелося відмовитися: зараз я не така багата, як в Б. Треба жити ощадливіше.

Та й наша хата в гарному місці. Це найгамірливіший куточок міста, тут майдан, кав’ярні, крамниці. Наприклад, сьогодні вранці повз наші вікна перейшли, поспішаючи у Вербовий гай, майже всі мешканці. А це вже й повертаються, хоча ще й не пізно. Ось пройшов гурт офіцерів. Назустріч їм йшов поспіхом лейтенант, який одразу ж запитав:

— Чому так рано. Я тільки-но з чергування і ще хочу встигнути туди.

Огрядний, вже не молодий колг-агаси [84] Колг-агаси — військовий чин в султанській армії. Відповідав чину штабс-капітана царської армії. , котрого я не раз бачила на вулиці в завше розстебнутому мундирі, одказав:

— Не біжи, можеш повертатись. Сьогодні у Вербовому гаю не цікаво. Скільки ми не шукали, гюльбешекер [85] Гюльбешекер — варення з трояндових пелюсток. не знайшли.

Здається, вояки цього міста над усе люблять гюльбе-шекер. І взагалі це слово на вустах і в старого, і в малого. Треба гадати, це якийсь особливий вид трояндових ласощів. Але сумувати з того, що на святі гидирелез не було трояндового варення, все-таки можуть хіба, що діти!

Так, слово це й справді на вустах і в малого, і в старого, мені довелося навіть кілька разів почути його. Якось я поверталася зі школи, поперед мене йшло кілька бідно вдягнених юнаків. Одного з них чимось прйго-щали, але він весь час відмовлявся:

— Клянусь, не можу… Щойно пообідав. Нічого не йде на душу…

— Так вже й нічого… — вдарив його по плечу товариш. — Може, ти й від гюльбешекер відмовишся?

Хлопець ураз полагіднішав і усміхнувся:

— Еге, гюльбешекер не для моїх губ…

А то ще раз сиділи перед кав’ярнею чоловіки й жартували з хлопчиком-водоносом. Той був хоч і бідний, бо ледь жив на свій заробок, та все-таки завжди привітно й весело сміявся.

— Агов, Сулеймане, коли ж весілля?

— Коли хочете, я хоч сьогодні,

— А житимеш же як зі своїми злиднями?

— Та вже якось житиму… Вмочатиму сухий хліб у гюльбешекер та й їстиму.

Ці жарти чи не щодня повторюються, бо я чула їх кілька разів. Та найдужче здивував мене наш сусіда Гафіз Курбан-ефенді. Він упіймав якось біля воріт Мунісе й, силоміць поцілувавши її в щоку, сказав:

— Але ж і пахнеш ти, як ота гюльбешекер.

З Вербового гаю повертаються вже, мабуть, усі, бо на вулиці стає гамірніше. Ось тоненько регоче Мунісе. Я не бачила цієї пустунки чотири години, а здається, чотири місяці.

Я недавно дізналася, що таке гюльбешекер. Мунісе зустріла у Вербовому гаю наших учительок і сказала, що я хвора. Ті занепокоїлися й зайшли до мене, та не хотіли заходити до хати й довелося їх просити. Одній з них я жартома кинула:

— Може, хоч ви знайшли гюльбешекер. Офіцери ось ішли, то бідкалися, що їм не поталанило.

Та засміялася:

— Ви самі добре знаєте, що й нам не пощастило…

— Чому?

— Бо вас не було з нами…

Я розгублено дивилася на неї, силкуючись усміхнутися:

— Як же це?..

Жінки засміялися, а потім одна здивовано запитала;

— Ви що, справді нічого не знаєте?

— Присягаюся аллахом.

— Ой Феріде, яка ж ти в нас наївна. Таж Гюльбешекер — твоє ім’я. Це тебе так називають наші чоловіки, бо маєш дивне обличчя.

Я розгубилася й не знала, що казати:

— Як?.. Це я… Мене називають гюльбешекер? Отже, це про мене балакали на вулиці хлопчаки, мовляв, умочатимуть хліб у гюльбешекер? Боже мій!

Я від сорому затулилася руками. Адже про мене говорить все місто. Яка ганьба!

Молода вчителька силоміць розтулила мої руки й напівжартома-напівсерйозно сказала:

— Що ж тут образливого? Ви приваблюєте чоловіків усього міста. Така честь випадає далеко не кожній жінці.

Але ж які гидотні створіння ці чоловіки! Вже й у цьому місті я не маю через них спокою. Боже, як же мені тепер поводитися на людях? Якими очима дивиться на сусідів?

1 травня

Я сиділа вдома й перевіряла зошити. Аж це постукали у ворота, і Мунісе крикнула:

— Абаджим, до нас гості!

По кам’яному дворі пройшла якась ханим у чорному чаршафі. Я не могла її впізнати й нерішуче запитала:

— Хто ви, ханим-ефенді?

Почувся сміх, і ханим, мов кішка, кинулася мені на шию. Це була пустунка Мунісе. Вона обняла мій стан і, цілуючи моє обличчя та шию, крутила мене по двору. Так, чаршаф надавав моїй дівчинці вигляду дорослої.