Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Цього разу я одяглася не так, як завжди, а з шиком, хоч водночас і просто. Дякувати аллаху, у мене ще був темно-синій костюм, якого привіз колись з Парижа дядько Азіз.

Надіде довелося почекати мене таки довгенько. Ще в Б. я вирізала з якогось європейського часопису жіночу голівку з модною зачіскою. Тепер, приладнавши малюнок до люстерка, я прикликала все своє мистецтво до того, щоб зробити й собі таку зачіску. Вийшло, щоправда, дещо більше ніж просто екстравагантно. Здається, було забагато фантазії. Але що мені? Адже я сьогодні актриса й повинна справити враження на цих пишних «провінційних красунь».

Маленькій ханим довелося мене чекати не тільки тому, що я чепурилася. Мені хотілося краще роздивитися в цій бідній темній хатині оту дівчину, котра усміхалася сама собі в люстерко. Соромливо й знічено якось дивилася я на своє обличчя, наче та дівчина була мені чужа. Ніхто не прочитає мого щоденника. Так чому ж не описати всього, як є? Дівчина здалася мені гарною. І що уважніше я придивлялася, то більше переконувалася: саме така врода зваблює людей. Не ті були очі, що в Стамбулі. Тоді Чаликушу мала веселі безтурботні оченята, якісь блакитні, а в них, здавалося, вигравало, пересипане золотими іскрами, прозоре-прозоре світло. Ні, в цих очах виднілася чорна туга, що лишилася від самотніх і тужних ночей, від утоми, суму й дум. Коли ці очі не сміються, то здаються великими й глибокими, мов жива мука. Та варто їм засміятися, як вони вже меншають, з них хлюпоче світло, і здається, що воно котиться по щоках дрібними промінчиками.

Які тонкі й гарні риси обличчя. Вони можуть викликати в людини бажання заплакати. Є в цьому обличчі і якісь вади, та навіть вони приємні. В Текірдазі дядько Азіз не раз говорив: «Феріде, твої брови, як і твоя мова, починаються гарно й тонко, а потім збиваються з дороги». Я дивлюся на ці брови, що починаються, як казав дядько, тонко й гарно. І справді: вони губляться десь біля чола. У мене верхня губа дещо закоротка, і через те видно низку зубів. Здається, що я завжди ледь-ледь усміхаюся. Недаремно Реджеп-ефенді говорив, що я й після смерті сміятимуся.

Я чула, як походжає внизу, вицокуючи підборами, маленька ханим, але не могла відійти од люстра.

Скільки я перемучилася та перегнівалася через оті прізвиська. В Б. мене називали Шовкопрядом, а тут — Гюльбешекер. Та зараз я сама не соромилася називати так дівчину, яка дивилася на мене з дзеркала. Ніжна, мов троянда у квітні з крапелинками роси, ясновида, мов ранкова зоря. Я озирнулася навсебіч, наче боялася, що хтось побачить, і припала до дзеркала. Мені хотілося поцілувати себе саму, свої очі, щоки. Чомусь захвилювалося серце, затремтіли вологі губи. Та ба! Дзеркало теж придумали чоловіки. Людина ні за що в світі не зможе поцілувати свої очі, волосся. Скільки б ти не мучився, тобі пощастить торкнутися хіба що своїх вуст.

Але що я пишу? Сестра Алексі нам казала: «Попівська ряса з людини зробить попа». То, може, й кокетлива голівка робить жінку кокеткою? Гай-гай, які беззмістовні й соромітницькі слова пише ця вчителька!

Так, по двох роках тихого життя я мала право сьогодні розважитися.

В салоні вже сиділи жінки, які, побачивши мене, відразу прибрали, мов небувалі актори, дивної пози»

Я посміхнулася й подумала: «Стривайте, зараз побачите…»

Перш за все вони подивували тому, що я не поцілувала, як інші, поділ сукні дружини та дочок паші, а обмежилася лише звичайним вітанням. Всі так і пере-ізирнулися, а одна літня вже грекиня, либонь, якась звичайнісінька гувернантка з Бейоглу [87] Бейоглу — аристократичний квартал у Стамбулі. , надягла золоті окуляри й обдивилася мене з голови до п’ят.

Я трималася вільно, рухи мої були природні, а в словах було стільки сильної впевненості, що в салоні увесь отой приготований лад зазнав краху, мов корабель у бурю.

У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.

Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.