Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Юнак сказав, що він нетутешній. Він пив воду, а я стояла й сміялася собі: «Здається, парубок трохи дурнуватий…»

Цього, мабуть, досить, щоб зрозуміти мій подив, коли в саду паші серед цих спеціально насаджених низеньких дерев, яким випала ганьба зображувати сосновий гай, я зустрілася з тим самим убогим робітником. Тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. Це був штабний капітан. Все на ньому аж вигравало: шабля, гудзики, ордени, комірець, зуби й навіть намащений чуб. Він стояв між двома соснами, гордо задерши голову, наче позував фотографу. Гетри, які облягали його ноги, здавалося, прилипли. Напіврозтулені губи показували низку сліпучо-білих зубів. У капітана були тоненькі вусики. Блискучі очі дивилися сміливо. Здавалося, він зараз махне рукою в білій рукавичці, вихопить шаблюку й вигукне: «Струнко!»

Але тут я зрозуміла, що наказ «струнко» капітан виконує сам.

— Ой Іхсане, — прикинулася здивованою Неріме-ханим, — де ти тут узявся?

Старша дочка паші так препогано виконала свою роль, що в її голосі дуже легко можна було впіймати таке: «Боже, та ж тут зрозуміло, що ми забрехалися!»

Отже, мені теж випадало на тлі оперних декорацій грати смішну комедію. Нащо? А це вже я зрозумію пізніше. Поки що ж треба триматися так, наче нічого й не сталося, сміливо й спокійно.

— Феріде-ханим, — звернулася до мене Неріме, — ви, як і ми, родом зі Стамбула. Гадаю, ви не подумаєте погано, якщо я познайомлю вас з моїм двоюрідним і молочним братом Іхсаном.

— Навпаки, з задоволенням, ханим-ефенді,— одказала я безцеремонно, і, не давши їй можливості назвати моє ім’я, промовила сама: — Феріде Нізаметтін, один з незначних офіцерів армії освіти.

Юний капітан не спромігся триматися й далі так само красиво й зухвало. Але хіба не так і повинно було статися? Вчителька початкової школи, людина з посадою такої малої ваги, кілька днів тому розмовляла з робітником, а сьогодні знову побачила його й не збожеволіла. А він же сьогодні сяяв, мов сонце, він сьогодні був прекрасний, мов казковий принц. Дивно, як тут можна дівчині не знепритомніти від хвилювання?

Та сталося навпаки: розгубився він. Капітан, певно, погано знав усі тонкощі церемонії вітання, якому нас тільки й навчали в пансіоні, наче це було найістотніше… Він метнув руку вгору, мабуть, хотів привітати мене на військовий лад, але схаменувся, одвів руку донизу й надумався подати її мені для потиску, тільки ж побачив на ній рукавичку й щосили одсмикнув до себе, наче вона зайнялася в бідолахи вогнем.

Я щось п’ять хвилин побалакала з ним про се, про те, але він, зустрічаючись зі мною поглядом, соромливо одводив свої очі вбік. Мабуть, згадував, як в одежині наймита просив у мене води. Але я прикидалася, ніби нічого не пам’ятаю, а бачу його уперше.

Невдовзі я повернулася з Неріме-ханим до салону, де господиня, вагаючись, запитала мене:

— Феріде-ханим, ви, звичайно, упізнали Іхсана?

Отже, й вона знала про той випадок у шкільному саду.

— Так, — одказала я просто.

— Може, ви щось думаєте таке. Я вам розповім усю правду. Іхсан побився з товаришами об заклад. Юність… буває…

Я з подиву аж рота розкрила, але не змовчала ж і сказала:

— Ханим-ефенді, але чому?

Неріме-ханим почервоніла і, щоб приховати знічення, засміялася:

— Ефендім, офіцери зустрічають вас, коли ви виходите зі школи, й передають, що ви надзвичайно вродлива. Ми зі Стамбула і, звичайно, не сприймаємо це, як тутешні мешканці, за образу. Та й ви теж, чи не так, моя красуне? Іхсан побився об заклад, що знайде таки привід, щоб побачитися з пані вчителькою. Того дня він не погидував одягти робочу одежину й виграв заклад. Диво, та й годі…

Я мовчала. Бідна Неріме-ханим чудово розуміла, що її слова боляче вразили мене.

Остання дія сьогоднішньої дуже дивної комедії відбулася знову в салоні. Звістка про мою зустріч з Іхсаном дійшла туди раніше, ніж ми. Про це говорили обличчя всіх дам.

Господиня дала їм нишком знак, і всі вийшли з салону, лишилися тільки вона сама, я та Неріме-ханим.

Господиня, дещо вагаючись, почала:

— Як вам сподобався Іхсан?

— Здається, дуже гарний юнак, ханим-ефенді.

— Так, і з лиця гарний, і освіта непогана. Зараз його посилають у Бейрут на вищу посаду.

— Як славно! Адже й справді вродливий, милий юнак. І освіту, здається, одержав непогану, як ви вже сказали…

Мати з донькою перезирнулися, не знаючи, дивуватися їм чи радіти, отож ханим-ефенді захихотіла:

— Хай тебе сподобить аллах, дочко! Ти полегшила мені роботу. Я Іхсанові молочна мати, він мені — як рідний, на моїх руках виріс. Дякувати аллаху, що ти розумна та розважлива, бо з молодими дівчатами так важко говорити відверто. Я хочу, щоб аллах вам допоміг стати дружиною Іхсана. Ви йому дуже припали до душі. А що й вам він сподобався, то вже хай аллах пошле вам долі. Візьмемо для нього на місяць відпустку та й відбудемо весілля тут, га? А вже потім поїдемо до Бейрута.