Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я кивнула зі свого закутка головою й мовила:

— Ефендім, мені дуже приємно познайомитися з нашим великим композитором.

Митці дуже чутливі до компліментів. Юсуф-ефенді зашарівся й, поклонившись, сказав:

— Ваш покірний раб не впевнений, що ці твори дають право називатися йому композитором. Коли деякі й гідні доброго слова, то тільки через те, що мені поталанило передати в них святу тугу великих поетів Хаміда й Фікрета…

Я полюбила Юсуфа-ефенді, як старшого брата.

— Б ., 7 квітня

Збулася ще одна моя мрія. Ми найняли гарненьку чистеньку хаточку. її знайшов нам Хаджі-калфа, дай йому боже здоров’я. У нас три кімнати, сад, і недалечко від садиби Хаджі-калфи — кілька хвилин іти. У хаті вже були меблі, і все готове, — це нам дуже зручно.

Учора я й Мунісе були в гарному настрої, заходилися прибирати, розкладати наші речі! Але де! Нічого не встигли, бо просміялися та пробігали цілий вечір.

Бідна Мунісе очам не йме віри, думає, що оселилася в палаці. Правда, нас трохи налякав Мазлум — так назвали ми наше козенятко. На кухні були прочинені двері — воно вискочило в сад й побігло в яр. Краї урвища круті, мов стіни мінарета, і козеня ледве не полетіло в провалля. Добре, що це бісове козеня перебирає ногами краще за мене. А все-таки ми добре налякалися, поки зловили його.

Так, ми задоволені нашою садибою. Мунісе ковзається по гладенькому камінню, яким викладено двір, або малює на глиняних стінах квіти.

Ось тільки увечері, коли поночіє, нам стає трохи сумно. До наших сусідів приходять у гості то батько-мати, то брати-сестри, з гостинцем у руках. Тільки до нас ніхто не стукає, і так буде завжди.

В цьому краю гарна дуже весна. Довкола вруниться зело. І в нашому саду стільки того квіту, навіть по призьбі повився плющ. А вже яр, що поміж з нашим садом, — то справжнісінький смарагдовий водоспад. На зелених хвилях ятріє, мов рана, червоний мак. Все наше дозвілля проходить в саду… Ми граємо в піжмурки, плигаємо через мотуз, а коли стомлюємося, я починаю малювати, — у мені знову прокинулася жадоба малювати. Мунісе з козеням сідають на моріжку, я вже кілька днів малюю їх водяними фарбами. Якби ця пустунка Мунісе посиділа хоч трохи спокійно, я вже давно домалювала б її портрет, так ні ж, їй обридає сидіти з козеням на голеньких рученятах і у вінку з польових квітів на голові. Ось Мазлум починає перебирати своїми тоненькими ніжками й дригатися. Тоді Мунісе схоплюється й говорить:

— Абаджим, я хочу сидіти спокійно, правду кажу, але Мазлум не може. Я не винна.

І втікає.

Я гніваюся й сварюся пальцем:

— Ти гадаєш, що я не бачу твого шельмування? Ти навмисне лоскочеш цапка!

Та в школі все гаразд. Директор мною задоволений. Правда, коли-не-коли гнівається, щб я люблю посміятися.

Тоді я прикидаюся ображеною й кажуг

— Реджеп-ефенді, а що ж я маю робити? У мене коротка верхня губа, й через те вам здається, що я завжди сміюся.

Директор, виявляється, не байдужий до чужих мов. Тепер він десь доп’яв стару французьку читанку і водить пальцем по складах. Іноді запитує в мене, що означає те чи інше слово, й записує на полях підручника.

Я вже заприязнилася з Юсуфом-ефенді. Мені подобається цей тонкий сумний, хворобливий чоловік. Ніжно розповідає він про щось дібране, а в його голосі вчувається прихований жаль.

Десять днів тому сталася дуже дивна історія.

У нашій школі є стара зала — скоріше, звалище на непотріб. Я зайшла туди вдень, щоб відшукати одну таблицю, але віконниці були причинені і здавалося, що вже вечір. Я озирнулася довкола й побачила в кутку Старий орган. Він був у пилюці. Чомусь солодко й тужно защеміло серце. Щасливі дні мого дитинства минули в співі сумних і врочистих органних мелодій. Я підійшла до органа й розхвилювалася, мов біля забутої могили когось дорогого. Вже не пам’ятала, по що я сюди прийшла і де я. Обережно натиснула ногою на педаль і вдарила однією пучкою по клавішу. Орган тяжко й гірко зітхнув, наче то був зойк враженого серця.

Ах цей зойк!

Вже безтямно я підсунула до органа стілець, сіла й почала тихо-тихо грати свій улюблений гімн.

Линула мелодія, і я помалу забула про все на світі, ніби заснула глибоким сном. Перед моїми очима постали напівтемні коридори нашого пансіону. По них ходять гуртом мої подруги в чорних хвартухах, з коротенькими зачісками.

Не знаю, скільки я грала й чи довго тривав цей сон.

Позаду хтось зітхнув. Здавалося, вітер торкнувся листячка. Я здригнулася й оглянулась. В пітьмі біліло обличчя Юсуфа-ефенді. Він слухав мене, похилившись головою й злігши на поламану шафу. На його обличчі видно було страшну печаль.