Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Адже лишається втіха… Коли минають місяці, роки і якоїсь ночі десь на чужині в темній холодній хатині можна уявити собі лице судженого й з повним правом сказати: «Останній погляд його очей належав мені…» І тоді вустами серця можна поцілувати той коханий образ… А я, Крістіано, не маю права на це…

19 березня

Сьогодні вранці я почала роботу в жіночій педагогічній школі. До нового місця я, мабуть, швидко звикну. Та, коли я скажу, що після Зейнілер, мені тут не сподобалося, ви, мабуть, не повірите.

Мої колеги, здається, непогані люди, а учениці — такі самі, як і я, деякі навіть старші, справжні вже жінки.

Директор теж славний, чоловік, звати його Реджеп-ефенді, він носить завій. Коли я прийшла до школи, муавіне-ханим [71] М у а в і н е — заступниця. одразу ж повела мене в кабінет директора й попросила зачекати, мовляв, Реджеп-ефенді пішов у відділ освіти, та незабаром повернеться.

Півгодини розглядала я через вікно сад, та ще намагалася прочитати марудну писанину на таблицях, порозвішуваних по стінах.

Та ось директор прийшов. Дорогою його захопила злива, й він у своїй ляті [72] Л я т а — верхній одяг на зразок халата. геть змок.

Він побачив мене й сказав:

— Ласкаво просимо, дочко. Мені щойно сказали про тебе у відділі. Пошли нам, аллах, свою сподобу!

У директора було повновиде, мов місяць, обличчя, з кругленькою сивою борідкою. Щоки червоніли, мов яблука, а ще він був зизоокий.

Він глянув, як течуть з нього дощові патьоки, й сказав:

— Щоб тебе аллах покарав! Забув узяти парасольку. Недаремно ж кажуть, через дурну голову й ногам лихо, але цього разу лихо моїй ляті. Даруй мені, дочко, я трохи обсохну.

Він почав скидати з себе ляту, і я схопилася на ноги.

— Ефендім, я зайду пізніше, щоб вас не турбувати…

Реджеп-ефенді показав мені рукою, щоб я сіла:

Що ти, голубко… Які тут можуть бути умовності… Я тобі, вважай, батько…

Директор скинув ляту, і я побачила на ньому не то лейбика, не то сорочку з жовтого єдвабу в синю смужечку. Через те що був комірець, одежину можна було сприйняти за сорочку, але коли зважити на кишені, то вона скидалася на лейбика.

Реджеп-ефенді присунув до печі стільця й протягнув до вогню свої здоровезні черевики, підбиті грубезними вухналями, схожими на ті, якими підковують коней.

У нього був на диво сильний голос, від якого аж у вухах дзвеніло, наче хто біля тебе бив кувадлом. Звук «к» він вимовляв, як «г».

— Та ти, дочко, ще сама дитина, — сказав він.

Мені ж уже набридло чути скрізь одне й те саме.

— Так ось, дочко, сьогодні ти працюєш, а завтра можеш — гоп! — і вискочити. Не дай боже тільки. Але утриматися на роботі важче, аніж її отримати. Отже, ти пильнуватимеш роботи. Мої вчительки мені — що дочки. У нас потрібно бути особливо статечним. А то була одна соромітниця, будь вона неладна, то я навіть завідувача відділу освіти не питав, а зразу з роботи прогнав, за двері!.. Чи не так, Шехназе-ханим, га? Чи ти заприсяглася мовчати, чи що?

Шехназе-ханим — це муавіне. Вона мала вигляд літньої хворобливої жінки. Перш ніж щось сказати, вона довго кашляла. Я помітила, що вона вже давно хоче устряти в розмову.

— Так, саме так і було, — роздратовано вигукнула вона, а потім, ніби боялася втратити нагоду висловитися, додала: — Гамали [73] Гамали — носильник. не погоджуються менше як за два меджідіе. Що робити?

Реджеп-ефенді схопився на ноги, ніби йому затлілися підковані підбори, з яких уже йшла пара:

— Ви гляньте на цих триклятих, щоб їх дідько вхопив! Ось звалю на спину ношу й сам потягну! Отак і зроблю! Іди й скажи їм, що я такий причинний, що так і зроблю! — А потім знову повернувся до мене й сказав — Ти бачиш, що я зизоокий? Але присягаюся аллахом, я своїх очей і за тисячу лір не продам. Я ними як гляну, то глузд швидко дорогу знайде. Тобто я хочу сказати, що дівчина повинна мати розум, бути гречною

й вихованою. Мусить пильнувати роботи, а поза школою поводитися гідно, як це належить вчительці. Муавіне-ханим, ви сказали, що вже час на урок?

— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.

— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.

Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?

Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.

— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.

— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.