Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..

Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.

Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:

— Чули, що він городив?

Той, що в завої, здивовано звів голову:

— А що? Ми чули якийсь галас, але хіба то вас стосувалося?

— Частково… Корчить з себе вченого.

— Ось не вбивайтеся. Хіба він щось тямить на обліку. Якби не ви, тут за три дні все пішло б шкереберть.

І ці слова говорив секретар, що носив на голові завій. А ще ж недавно він, мов дитина, тішився, що завідувач зневажливими словами вилаяв старшого секретаря! Боже праведний, які ж тут дивні люди!

Та разом з тим той секретар до деякої міри мав рацію. Після тієї натирачки та наминачки старший секретар і справді полагіднішав та присмирнів.

Він запалив цигарку, й, пихкаючи на обидва боки, промовив:

— Оце тобі так… Служи тепер вірно державі й молися за неї аллаху…

До мене він більше не прискіпувався, а швидко прийняв усі мої папери.

Коли я знову зайшла в кабінет завідувача, у мене закрутилося в голові й потемніло в очах.

Завідувач мав тепер інше діло: керував роботою прибиральниць. Щомиті можна було відчути його лихий характер. Слугам доводилося раз по раз перетирати все та перечіплювати на стінах картини, сам же завідувач устигав ще й зазирнути в люстерко, пригладити чуба чи поправити краватку.

З тих кількох речень, які завідувач сказав немолодому вже панові, котрий все ще сидів у кутку кімнати, я зрозуміла, до чого тут так старанно готуються. В місто Б. завітав французький журналіст П’єр Фор. Вчора на банкеті в губернатора Решіт Назим познайомився з цим журналістом та його дружиною. Завідувач запевняв, що ГГєр Фор — дуже цікава особа. Він сподівався, що журналіст обов’язково напише серію статей під назвою: «Кілька днів у зеленому Б.»

— Подружжя пообіцяло завітати до мене, — схвильовано розповідав завідувач, — о третій годині. Я покажу їм кілька наших шкіл. Правда, у нас немає такої школи, якою можна було б пишатися перед європейцем, та ми вдамося до політичних маневрів. В усякому випадку, нам, гадаю, поталанить вихопити з-під його пера одну статтю. Дякувати аллаху, що я тут. А то якби тут сидів той, що до мене був, то осоромилися б перед європейцями.

Я все ще стояла на порозі біля портьєри й чекала.

— Що там ще, ханим? — квапливо запитав мене завідувач.

— Я всі папери здала, ефендім.

— Гаразд, дякую.

— !!!

— Дякую, ви вільні.

— А новий наказ… Стосовно моєї роботи…

— Так, але зараз немає вільного місця. Буде можливість — зробимо. А поки що зареєструйтеся в канцелярії.

Завідувач говорив сухо й похапцем, він чекав, щоб я пішла.

Але ж вільне місце!

Я чула ці слова вже і в Стамбулі, і в міністерстві освіти, і знаю їхній зміст надто добре.

Роздратований голос викликав у мені дивний протест. Я вже зробила крок до порога, хотіла вийти, та згадала в ту мить Мунісе, котра чекала на мене в кімнатчині в готелі, бавлячись з маленьким козенятком.

Так, тепер я вже не та Феріде. Зараз я мати, котра відповідає за долю дитини.

Я підійшла до столу. Опустивши голову, мов жебрачка, яка просить милостиню під дощем, я промовила:

— Бей-ефенді, я не маю змоги чекати. Сором казати, але зараз у мене матеріальна скрута. Якщо ви не дасте мені роботу зараз, то…

В моєму голосі чулося полохливе благання. На очах забриніли сльози, стисло в горлі. Як соромно й гірко!

Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:

— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!

— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.

Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.