Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:

— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.

Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:

— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?

— Атож, я склала собі таку мету.

— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!

Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.

— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.

Ми обоє замовкли.

Старий лікар щось міркував, а потім промовив:

— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.

— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.

Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:

— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…

— Дякую…

— Ну гаразд… Що ж, почнімо цю справу, я поясню, що треба робити.

Він одчинив двері сусідньої кімнати. На кривобокому ліжку лежав поранений, накритий солдатським плащем.

— Як почуваєшся, Молла, трохи краще? — запитав його лікар.

Солдат відкинув плаща й спробував був повернутися.

— Не треба, лежи. Що болить?

— Нічого, дякую. Ось тільки вилицю зводить..

Лікар засміявся:

— Любі мої ведмеді! Вилицею називають чашечку на коліні. Чи, може, гадають, що шлунок десь на п’яті. Та хай хто стане їм на шляху, то й стежки не знайде. Гаразд, Молла, заживе. Дякувати аллаху, що хоч не пішла куля ліворуч… Ти думав за тиждень на ноги стати? Ба ні… Хоча, може, як тут полежиш, то й устанеш. Тут добре. Тільки гляди, роби все, що загадуватиме оця дівчина. Зрозумів? Тепер вона твоя лікарка й перев’язуватиме тебе теж вона. Поводься чемно, та не пий тутешні ліки чи ще якусь гидоту. Бо приїду, то, аллахом присягаюся, поріжу твою ногу на куски.

Лікар почав розмотувати бинти. Коли він торкався ран, солдат стогнав.

— Цить мені! — бурчав лікар. — А ще мужчина… І не соромно? Он яку бороду та вуса одпустив, а кричиш при дитині. Хіба це рана? Аби я знав, що мені стрінеться така сестра-жалібниця, навмисне заподіяв би собі щось…

За годину лікар та бородатий капітан поїхали з села.

Здавалося б, що там, ще одна звичайнісінька зустріч в житті, чи не так? Та не пам’ятаю, щоб іще коли якась отака коротенька зустріч з людьми лишала мені таке незабутнє враження.

Зейнілер, 24 лютого

Кажуть, що цього року весна буде рання. Вже ось цілий тиждень ясна година й таке сонце!.. Аби не сніг на горах, то можна було б подумати, що вже травень.

Сьогодні п’ятниця. Після обіду я почала малювати водяними фарбами портрет Мунісе, та постукали в двері — й на порозі стала Хатідже-ханим. В неї трусилися ноги, напинальце спало на шию. Такої схвильованої й занепокоєної я її ще не бачила.

— Ходжаним, там прийшли два ефенді. Один начебто завідувач відділу освіти, приїхав перевіряти. Ходи швидше. Я хвилююся й розмовляти з ними не можу.

Я похапцем напнула чаршафа й посміхнулася. Неймовірно! Сюди завітав шах ледацюг… Та він же у себе в кабінеті пальцем не поворухне.

Унизу, біля класної кімнати, стояло двоє чоловіків — один дуже високий, а другий — малий. Поки я роздивлялася, малий підійшов до мене. В сутінках я добре й не розглянула його, тільки помітила, що він з моноклем.

— Пані вчителько? Приємно познайомитися. Я Решіт Назим, завідувач відділу освіти. Як тут темно… Не школа, а хлів якийсь.

Я відчинила двері класної кімнати:

— Тут дещо видніше, ефендім.

Завідувач так поважно пройшовся, що було дивно бачити цю пихату ходу, притаманну такому маленькому тілу.

Він переступив поріг, зупинився й викинув угору обидві руки, наче починав промову:

— Мон шер [64] М о н шер — мій дорогий (франц.). , ти тільки глянь! Що за мізер [65] Мізер — бідність. , що за мізер… Треба тисячу очевидців, щоб хтось визнав, що це школа: Як тут не стати радикалом! Ось ти ще раз визнаєш, що я маю рацію, коли кажу: «Або все, або нічого!»