Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Зейнілер, 13 грудня

Прокинувшись уранці, я відчула, що мені наче чогось забракло. Думала довго та й додумаласяї не чути джерельця, котре ночами співало мені під вікном журливу колискову.

Я схопилася з ліжка й хотіла відчинити віконниці, та дарма. Я ще раз штовхнула, з усієї сили, — в шпарку посипався сніг.

Отже, вночі йшов сніг. Села не можна було впізнати.

Від Хатідже-ханим я чула, що сніг тут як випаде, то не тане до самісінького квітня. От гарно! Адже весна в цьому сумному, темному краї, де й листя здається чорним, починається ще за снігу. Я його дуже люблю, він нагадує мені весняні мигдалеві гаї, навіть ще краще. Жодне свято не тішило мене так, як ця чиста, біла і м’яка снігова постіль у нашому саду, де я так любила малою покачатися. А ще цей сніг такий чудовий засіб помститися тим, кого не любиші Я, пам’ятаю, ворогувала з однією дівчинкою, а та над усе боялася снігу. Я пхала їй зненацька за комір джемпера, що облягав ніжну шийку, повні жмені снігу, від чого в неї одразу починали тремтіти губи. Вона мерзла й блідла, а це давало мені невимовну втіху.

— Зейнілер, 17 грудня

Снігу все більшає, він уже засипав усі дороги. Багато дітей навіть до школи не ходять.

Сьогодні найсумніший день у моєму житті. Вранці дівчатка прийшли до школи й принесли мені страшну звістку. Учора ввечері Мунісе зробила щось не так, і мачуха накинулася на неї з поліном. Дівчинка перелякалася й вискочила у вікно. Всі думали, що вона не всидить довго в саду вночі, та ще й у таку хурделицю, а прийде проситися, Та настала ніч, а дівчинки не було.

Повідомили сусідів, і парубки запалили скіпки й пішли шукати вулицями, тільки ж Мунісе ніде не знайшли.

Тепер сирітку почали жаліти вже й ті школярки, котрі її раніше не любили.

Удень знову обшукали геть усе село. Мухтар знав, як я любила цю дитину, і час від часу посилав до мене Вегбі повідомити, що поки що не знайшли.

Вегбі сьогодні був насправді серйозний, мов дорослий. Сумно розводив руками, показуючи мені сині від холоду долоньки, й говорив насуплено:

— Пропала бідна дівчина. Мабуть, вовки з’їли.

На вечір сумніви Вегбі передалися вже й дорослим.

— У таку негоду, — казали селяни, — вона не дійшла б у сусіднє село. Певно, десь замерзла або звірина розірвала…

Разом з ніччю, що чорним туманом упала на снігову хугу, від якої й так світу не було видно, опустилася й на мене страшна безнадія. Я уперше пристала до тих, хто говорив, що життя — це лише зло й неволя, я вперше захотіла повстати проти життя.

Мені перехопило подих, я не могла мовити й слова. Голова пашіла, мов у вогні. Я рано лягла в ліжко й погасила лампу. Цієї ночі світло різало мені очі.

А завірюха аж гула. Віконниці ледве витримували її рвійні наскоки.

Хто знає, де лежить оця бідна дівчинка, де знайшла вона собі могилу? В якому закутку ворушаться її русяві коси, мов єдиний місячний промінь, що якось потрапив туди.

Скільки часу минуло — хтозна. Адже людина в такому стані вже не здатна стежити за часом. Раптом мені здалося, що хтось стукає в двері, які виходять на цвинтар. Хіба вітер?.. Але ж не схоже. Я піднялася трохи й почала дослухатися — чувся глухий стогін людини. Я схопилася з ліжка, накинула на плечі хустку й кинулася вниз до Хатідже-ханим. Але та й сама вже почула стогін і вийшла в сіни, запаливши свічку,

Та відчинити двері ми не наважувалися. До того ж за дверима було вже тихо.

— Хто там? — гукнула грубим чоловічим голосом Хатідже-ханим.

Відповіді не було.

Хатідже-ханим крикнула ще раз. І тепер ми почули, як вітер, завиваючи, доніс тихе квиління.

— Хто, хто? — перепитала Хатідже-ханим.

Та я вже пізнала.

— Мунісе! — закричала я й кинулася до засувки.

Відчинилися двері, й нас штовхнув холодний сніговій.

Свічка погасла. А з темряви прямо мені на руки впало маленьке, холодне як лід тільце.

Хатідже-ханим поралася коло свічки, а я притискала до себе Мунісе і плакала.

Дівчинка мов знепритомніла. Це були її останні сили. Личко її посиніло, коси розпатлалися, одежина була вся в снігу…

Я хутко роздягла її, поклала в ліжко й почала натирати холодне тіло шматком фланелі, котрий Хатідже-ханим гріла на мангалі.

Перші слова Мунісе, коли вона розплющила очі, були: «Шматочок хліба…»

Слава богу, у нас лишилося трохи молока. Хатідже-ханим поставила його на вогонь, і ми почали ложками напувати малу.

Минали хвилини… Обличчя дитини вже ледь зашарілося, зажевріли й очі. Вона лежала в мене на руках і, тяжко зітхаючи, гірко-гірко плакала.