Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Вона промовила ці слова, тяжко зітхнула, а потім так розвела в боки свої крихітні рученята, мовляв, немає ради, що у мене защеміло серце.

Зате вже я трохи одійшла, прибираючи Мунісе. Здавалося, що я граюся в ляльки. Врешті піднесла перед неї своє люстерко. Вона вся зашарілася з радощів. А потім з острахом глянула на синє вовняне ентарі, довгі чорні панчішки й рожеву стрічку в косах, як на щось чуже.

Я потім дізналася, що це вбрання стало в селі темою кількаденних пліток. Декому моя доброта сподобалася, та більшість були незадоволені. Вони говорили, що не треба занадто жаліти гадюченя, мати котрого повіялась в гори. До того ж вони вважали, що так прибиратися гріх, бо це може навернути дівчинку на материну стежку.

Та врешті Мунісе й так не могла бавитися своїм коротеньким ентарі, рожевою стрічкою та панчішками — мачуха взяла усе це, хтозна-що надумавши, й сховала його в скриню.

А Мунісе через два дні знову прийшла в старому драному ентарі.

До школи вона ходить дуже рідко. Я не бачила її вже ось три дні. Завтра розпитаю у Вегбі, що там сталося.

Я що не день, то все дужче звикаю до школи. Порожня класна кімната стала чиста й привітна, Я її навіть дещо прикрасила.

Та й діти спершу здалися були мені дикими й чужими, а тепер я їх полюбила. Може, це я звикла до них, а може, й вони врешті ставали на той шлях, яким мені хотілося їх повести, хтозна. Мабуть, і одне й друге.

Я багато працюю. Не так для них, як для себе. Неробство й самота нагонять тугу, а щоб вона мене не оплутала, треба працювати. Успіхів ще зовсім мало, та головне — не журитися. Радію вже з того, що відчуваю, як іноді мені вдається розбудити в душі дітей спрагу жити, як у їхніх непорушних очах починає мріти думка.

Деякі селяни потикалися до мене й у гості. Тільки вони й говорити не вміють до ладу, де вже там сміятися. Може, вони соромляться мене. З самого початку я намагаюся одягатися якомога простіше, та вони, проте, вважають мене за пишно вбрану. Я розумію, що їм не до вподоби це. Мухтарова дружина кілька разів навіть зауважувала мені,

А я ж хотіла якомога більше сподобатися селянам. Завжди прислуговуюся їм і пишу листи, шию декому ентарі. Щоправда, останнім часом їхня думка про мене вже трохи змінилася.

Три дні тому приходить до мене мухтариха й переказує вітання од свого чоловіка. «Коли я, — каже, — побачив учительку вперше, то вона мені не сподобалася. А вона ж непогана дівчина. Керує школою добре. Одне слово, ханим як ханцм». Коли щось треба буде, то можна до нього звертатися одразу.

Я, звичайно, подякувала за ласку.

У селі є ще одна поважна особа, котра мене дуже вподобала й тепер ходить до мене в гості, та ще й часто-густо. Це сільська повитуха Назіфе Молла. Через те що вона не звалася ані Зехра, ані Айше, я зрозуміла: баба не тутешня. Та ще ж і те, що стара дуже любила побалакати.

Я не наважуся її про щось запитати, щоб не подумали, що я ласа на плітки. Але баба сама приносить мені всі найсмішніші новини. До речі, їй не бракує і глузду, й навіть витонченості. Наприклад, якось вона розговорилася про матір Мунісе. У хаті ми були самі, але баба,

наче боялася, щоб хто не підслухав, зашепотіла мені на вухо. Співчутливо й поблажливо говорила вона про ту жінку. А потім похитала головою й додала:

— Винний чоловік її… Йому б попом бути… Це він мав би спокутувати гріхи. Тільки, дочко, на бога, нікому не кажи ж, що я тобі розповіла, Бо тут камінням заб’ють людину.

Ебе-ханим [57] Ебе — повитуха. має сина. Він у неї гафіз [58] Гафіз — людина, що знає напам’ять коран. . Зараз він поїхав у містечко Б. збирати джер [59] Д ж е р — милостиня духовним особам у місяць посту — рамазан. . Мабуть, має зиск, бо ще й досі не повернувся. Цього року, як аллах сподобить, баба свого гафіза оженить. Вона тільки й шукала нагоди, щоб похвалити сина, підморгуючи мені при цьому багатозначно, мовляв, є надія, є… Отже, коли я дотримаюсь деяких умовностей та обмежень, мені судитиметься щастя стати дружиною гафіза-ефенді.

Словом, ця баба мене добре-таки тішить.

Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».

Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!

— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…

Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.

Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.