Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

А візник вряди-годи ще й зупинявся, щоб коні перепочили.

Врешті, коли ми знову зупинилися посеред скель, я не витримала й запитала:

— Чи багато ще?

Візник поволі похитав головою й сказав:

— Приїхали…

Якби він був не старий статечний чоловік, то я подумала б, що він глузує.

— Як то приїхали? А де ж село?

Довкола чисте поле!..

Старий зняв з воза мої пожитки й додав:

— Оцією стежкою треба йти вниз. До села тут три кроки. Тільки возом не проїхати.

Ми пішли вниз. Стежка була крута, мов сходинки на мінареті. Невдовзі я побачила в пітьмі кілька кипарисів та купку дерев’яних халупок у негустих садках, оточених тинами.

На перший погляд здавалося, ніби в селі була пожежа й де-не-де ще й дим курить.

Слово «село» мені нагадувало завжди зелені садки, з яких виглядають веселі чепурні хатки, мов гарненькі голубники, коло старих палаців на Босфорі. А ці халупи вже почали хилитися, село скидалося на руїну. Біля старого млина ми зустріли діда в абі [40] А б а — верхній одяг. та завої на голові. Старий тягнув на налигачі худу корівчину, в котрої ребра, здавалося, повипиналися зі шкури. Дід ніяк не міг загнати її у двір, та, побачивши нас, він і сам став, щоб роздивитися нас.

Це, виявляється, був сільський мухтар [41] Мухтар — староста. . Візник знав його й швидко пояснив, хто я.

Під простеньким чорним чаршафом та густою чадрою важко було відгадати мій вік. А мухтар позирав на мене здивовано, либонь, мій одяг здався йому занадто пишним. Він віддав налигача босому хлопчакові й попросив нас іти за ним. Ми вийшли на вуличку. Тепер можна було краще роздивитися хати.

Вони нагадали мені халупки рибалок, що я бачила на Босфорі біля села Кавак. Загороджені сітками, вони похилилися від морського вітру, учорніли від дощів і потрухлявіли. Зейнілерські хати стояли на чотирьох стовпах, унизу був хлів, а вже над ним — оселя на кілька комірчин, куди вели хиткі сходи. Так, Зейнілер не скидалося на ті села, про які я читала, чула або бачила на малюнках.

Нарешті ми зупинилися перед високим парканом з червоними ворітьми. Село здалося мені спершу зовсім чорним, а тому я здивувалася до краю, побачивши ці червоні ворота.

Мухтар почав грюкати кулаком, від чого ворота так тряслися, наче мали ось-ось упасти.

— Хатіджіе-ханим, мабуть, стала до вечірнього намазу. Зачекаймо трохи, — сказав він урешті.

Візник не мав часу чекати й тому, поскладавши мої речі біля воріт, попрощався й пішов. Мухтар підіслав собі абу й умостився на землі, а я сіла на валізку. Почалася розмова.

Я дізналася, що Хатідже-ханим дуже богобоязлива жінка й належить до секти дервішів. Доглядає сільських хворих, читає «Мевлют» [42] «Мевлют» — проповідь про пророка Мухаммеда, яку читають на поминках. , напуває перед смертю святою водою, обмиває небіжчиць й закутує їх у саван.

Очевидно, мухтар вчився в медресе й тепер хоче при нагоді дати мені кілька настанов. Він не був проти нової школи, тільки погано, що тепер зовсім забули про коран. У Зейнілер було вже кілька вчительок, але жодна з них не знала добре корана та ільмігалю [43] Ільмігаль — вчення про релігійні обов’язки мусульман. .

Мухтар, без сумніву, був задоволений Хатідже-ханим, і я зрозуміла, що коли доручу цій богобоязливій, цнотливій, розумній і праведній жінці навчати дітей корану та їльмігалю, а собі візьму решту предметів, то все село буде задоволене.

Я слухала ці настанови, поки не почулося поза парканом постукування дерев’яних виступців. Ми з мухтаром встали. Загриміла засувка, й грубий голос запитав:

— Хто там?

— Свої, Хатідже-ханим. З міста приїхала вчителька.

Хатідже-ханим була стара жінка, років сімдесяти,

трохи згорблена. Вона мала велику голову й мужнє обличчя. Пофарбовані хною коси ховалися під зеленим запинальцем. На плечі стара накинула єльдірме [44] Єльдірме — жіночий верхній одяг. , схоже на ту одіж, що носять богослови.

Шкіра на її обличчі була мов вичинена, і на її темному тлі з-поміж кругів на диво молодо блищали очі й надзвичайно білі зуби.

Намагаючись роздивитися під чадрою моє обличчя, вона сказала:

— Просимо до нашої хати, ходжаним, заходьте, будь ласка!

Обіпершись рукою об ворітницю й не переступаючи порога, наче їй було заборонено виходити на вулицю, Хатідже-ханим взяла моє майно й повела мене з собою, зачинивши ворота на засувку.

Ми перейшли сад, і я побачила школу, відремонтовану самопожертвою завідувача «відділом освіти. Школа аж ніяк не відрізнялася од сільських хатинок, ото тільки що дошки, понабивані на стовпи, щоб вийшла якась шкільна кімната, ще не встигли почорніти.