Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Якось я була очевидцем того, як старий гнівається. Це треба було бачити! Хлоп’я завинило тим, що не вподобало якоїсь страви, звареної матір’ю.

— Ви тільки гляньте на це ледащо! Ледь звело голову, а вже вередує. Як той жебрак — дали йому огірок, а він викинув: кривий, каже. Авжеж, віслюкові й узвар не до смаку! Ти мою науку бери в голову, бо поки що тебе словами наставляють на розум, а там і дрюком почнуть. Що це таке, щоб хліб, посланий аллахом, тобі був не до смаку?

Старий, звичайно, пересипав свою мову примовками, тепер він теж прочитав:

Хто ти сам, зрозумій, хто ти сам,

А не зможеш цього дійняти,

Будуть інші тебе навчати.

Освіті Гайкануш надавалося не меншого значення, хоч вона й дівчина. Гайкануш вчилася у вірменській католицькій школі.

Якось Хаджі-калфа захотів влаштувати доньці суворий екзамен у присутності сусіди — старого паралітика— та літньої вірменки в чорних шароварах. Важко уявити смішніше видовище. Хаджі-калфа, як я не опиралася, тикнув мені доччині книжки та зошити, а їй самій сказав:

— Ну ж бо, дочко, не осором мене перед учителькою, а то боком вийде тобі мій хліб!

Я загадала щось їй помножити та поділити, а тоді взяла ілюстровану «Історію пророків». Погортала й натрапила на оповідь про Ісуса та охрещення. Гайкануш нагородила мені казна-чого. Я трохи виправила її, бо наслухалася про це вдосталь ще в пансіоні, і дещо розповіла сама.

Хаджі-калфа слухав, аж очі йому розширилися від подиву, а що на голові чуба не було, то зате брови дибом стали. Те, що я розумілася на християнстві, здалося йому дивом. Він хрестився й примовляв:

— Що ж це таке?! Мусульманка знається на моїй вірі краще, аніж священики. Я гадав, що ти звичайна вчителька, а ти, виявляється, людина вчена, тобі руки треба цілувати!

І Хаджі-калфа почав штовхати в потилицю свою товстелезну жінку, котрій важче було зрушити з місця, аніж баржі одійти від пристані, щоб підступила до мене, і наказав:

— Поцілуй це дитя за мене в саме чоло, чуєш!

Неборака ще відносив себе до чоловіків і тому церемонію цілування переклав на жінку.

З цього дня Хаджі-калфа заповзявся вихваляти мене, яка то я вчена-. Навіть безробітні, котрі збиралися в кав’ярні нашого готелю, збігалися, щоб поглянути на мене, коли я проходила попід вікнами.

— Хаджі-калфо, облиште, будь-ласка. Нащо ви мене хвалите всім, — спробувала була я розгніватися, але старий не вгавав:

— Я навмисне роблю це. Хай і начальство почує, може, хоч соромно їм буде!

Знайомство з родиною Хаджі-калфи знадобилося мені ще й з іншого боку. Неврік-ханим була родом із Сама-ті, а тому чудово варила варення та зацукровувала садовину. Ця наука, либонь, корисніша, аніж моє знання «Історії пророків». Без мороки й до того ж безкоштовно я вчилася у неї, як готувати варення і записувала все в той записник, де вже мала рецепти страв, що їх навчила мене варити моя Гюльмісаль. Тепер вже треба самій дбати, щоб було що смачного попоїсти.

Та дарма, аллах милостивий, може, і в мене буде маленька хатинка, коли справи мої вже підуть на краще. Тоді я заведу й собі судничок, для самого тільки варення. Застелю скрізь, як це в хаті у Хаджі-калфи, помережаним папером, понаставляю на поличках різнокольорових баночок, які так і блищатимуть, мов перли, або бурштин, чи яхонт. А як добре, нікого не питаючись, поласувати варенням, коли тобі заманеться. І не треба підкрадатися до буфета. І аллах тоді не пошле тобі хвороби.

А серед червоних, жовтих, білих баночок не буде тільки зеленої.

Так, Кямране, коли мені ще й на думку не спадало ненавидіти тебе, я вже й тоді не зносила твоїх очей, їхній зелений колір сповнював мене таємним злом. Я все пам’ятаю.

З самісінького початку й дотепер вони ненавиділи мене, Кямране, твої зелені очі. Мені ще не було дванадцяти літ, як почалася ця ненависть. Ти й сам ще не забув цього, звичайно. Так, я засипала їх тобі жменями піску. Ти гадав, що то дитячі пустощі? О, ні, я хотіла, щоб їм щеміло, отим очам, в котрих хвилює хитрість, ніби водорослі в морі, коли сонце сипле туди проміння.

Знову я повертаюся в минуле. А моя мета — писати тільки про сьогоденне. На чому ж я зупинилася? Ага, Хаджі-калфа інакше дивився на те, що я, мов дитина, сьогодні розвеселилася. Просто на мене вплинуло сонце, яке не світило вже кілька днів, а він подумав, що я маю якусь гарну звістку й почав мене діймати, що та як. А хіба ж можна, щоб якась звістка, що стосувалася б мене, була відома спершу мені, а вже потім йому? Скоро вже, мабуть, і про час, коли мені треба обідати чи лягати спати, я дізнаватимуся в цього дивовижного служника готелю.