Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Гай-гай, ходжаним, як же не поталанило тобі,— примовляв він.

Виявляється, він уже все знав чи не краще аа мене. Як це йому вдалося, адже все було нещодавно?

— Пильнуй, дочко, на всі чотири боки. Треба б у Стамбул написати, бо тут як почнуть шельмувати. Якщо в тебе у міністерстві є знайомі, то напишімо хутко листа!

Я сказала, що в мене немає жодного знайомого, окрім старого поета, котрий рекомендував мене міністрові.

Хаджі-калфа почув ім’я поета й зрадів, мов дитина:

— Ой, та він же й мені допоміг. Колись він був тут директором ідадіє [33] Ідадіє— середня школа (Історичн.). . Ангел, а не людина. Пиши, дочко, пиши. А коли мене любиш, то кланяйся йому від мене. Напиши: «Твій раб Хаджі-калфа цілує твої благословенні руки…»

Бідний Хаджі-калфа мусив щоразу, кульгаючи, пнутися на горішній поверх і давати мені настанови або повідомляти новини.

— Пан прокурор повинен не боятися, а притиснути завідувача відділу освіти, він має на це право. А інженер з муніципалітету їде в Стамбул. Обіцяв зайти в міністерство.

Який дивний тут край! За кілька годин в місті не лишилося, вважай, жодної людини, котра б не знала про мене. А в кав’ярні нашого готелю тільки про це й балакали.

— Хаджі-калфа, — дивувалася я, — чи тут усі знають одне одного?

— Таж містечко наше, мов долоня, — відповів старий, почухавши потилицю. — Це тобі не Стамбул, хай благословенні будуть його земля й вода. Якби це сталося там, то ніхто й не знав би. А тут тільки одним живуть — плітками. Ти повинна це знати. А тому тобі моя порада: поводься гідно, чемно. По базарах не ходи з відкритим обличчям. Ось так! (Боже, як він дивно промовив це «ось так»!) Тоді й доля буде в тебе, пошли її тобі, боже. Тут була в нас одна вчителька, Аріде-ходжаним, з нею сам голова нашого суду одружився. А зараз вона живе: їж — не хочу, пий — не хочу. Дай боже й тобі такого. І ти думаєш, вона була красуня? Де там! Просто була статечна, цнотлива. Тепер у людини єдине багатство — честь.

Прихильність Хаджі-калфи до мене що не день, то все дужчала. І кожного дня приносив він мені якісь подарунки: мережане накривальце на посуд, вишитий рушничок або плетене розмальоване віяльце — все, аби прикрасити мою кімнатку.

Нараз у час нашої розмови знизу долинав грубий голос:

— Хаджі-калфо, де тебе нечистий носить?

Це горлав хазяїн готелю.

Старий щоразу потихеньку, мов наспівуючи тюркю, виводив:

— Га, щоб я тебе в могилу одніс! Щоб тобі добра не було! — А вже потім кричав: — Іду, йду, мало в мене діла, чи що?

В готелі у мене була ще й приятелька: одна жінка, років тридцяти. Вона приїхала сюди з Манастиру.

Зараз я пригадаю, як почалася наша дружба. Це того вечора, як я сюди приїхала й заходилася розкладати свої речі. Двері тихенько рипнули. Дивлюся, стоїть жінка в ентарі з жовтого ситцю, а на голові в неї запинальце зеленого крепу.

— Як здоров’я, хвала аллаху? Ласкаво просимо, дочко мила! — ще з порога повітала вона мене.

її худорляве, наквецяне рум’яном обличчя нагадувало стіну, що вже обвалилася, та все ж її прихаючили, зашпарувавши дір’я вапном. Брови, підведені сурмою, та чорні зуби страхали, мов голова покійниці.

Я розгубилася та все ж одказала:

— Дякувати, ефендім.

— А матуся ж ваша де?

— Яка матуся, ханим-ефенді?

— А вчителька… Хіба ви не її донька?

Я не втрималася й засміялася:

— Я не вчительчина донька, я сама вчителька.

Жінка якось наче аж присіла і вдарилась руками об

коліна:

— Ой, то це ви вчителька! Та ви ж як мізинчик! Ніколи ще не бачила таких молодесеньких вчительок. Вважала, що ви вже літня жінка.

— Зараз і такі, як я, бувають, ефендім.

— Та бувають, бувають… На світі тепер чого не буває! А ми живемо навпроти. Дітей оце повкладала та й зайшла побажати вам доброго здоров’я… Удень з тими дітьми ніколи, стільки діла, не доведи господи! А увечері ще гірше, діти позасинають, а мене як охопить гризота. Самота споконвіку тільки для аллаха, чи не так, сестронько? Сиджу та думаю, думаю та цигарку палю, отак і до ранку. Сам аллах послав вас, сестронько, сюди, буде з ким хоч душу одвести.

Вона спершу назвала була мене «дочко», та дізнавшись, що вчителька це я сама, стала звертатись не інакше, як «сестронько».

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала я їй, а сама вмостилася на ліжку й почала вигойдувати ногами.

— Та я, сестронько, не звикла сідати на стільцях, — одказала вона й сіла біля моїх ніг, та якось так дивно, — бородою майже злягала на коліна.