Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Поки пароплав ще стояв, ми сіли в куточку на палубі.

Людина перед розлукою повинна говорити, про що б там не було, але говорити, чи не так? А ми з Гюльмісаль протягом цілої години ледве чи й перемовилися двома словами. Вона пестила мої руки й дивилася своїми вже пригаслими голубими очима на море. Тільки вже наостанку притисла мене до грудей і заплакала:

— Феріде, я ж і матір твою звідсіля проводжала. Тільки ж вона була не сама. Коли воля божа, то я ще обні* му тебе…

Я, мабуть, теж не втрималася б, дарма що тут стояв Шагаб-ефенді, та тільки на палубі всі заметушилися.

— Швидше, пані, бо одводять східці!

Мою Гюльмісаль підхопили й, ледь підштовхуючи, звели вниз.

Але Шагаб-ефенді лишився.

В час прощання я вдячно потисла йому руку й побачила, що він пополотнів, а на очах йому забриніли сльози:

— Феріде-ханим, невже ви їдете назавжди?

Це вперше глянув він мені в очі й промовив моє ім’я.

Мені було тяжко й сумно в цю мить прощання, та я усміхнулася:

— А хіба ви маєте сумнів?

Він нічого не сказав, вихопив свою руку й щодуху кинувся вниз.

Над усе люблю мандрівку по морю. Я й досі пам’ятаю, які чарівні відчуття були, коли я уперше сіла на пароплав. Було тоді мені шість років, і їхала я з Хюсейном, батьковим ординарцем. Забулося все: пароплав, люди й навіть Хюсейн, пам’ять зберегла лише те, що повинна, мабуть, відчувати пташка, коли перетинає безмежжя океану: п’янкий політ в блакитній довколишності, де аж танцює поблиск, повний живої течії…

Море завжди бадьорило мене, та сьогодні я не мала сили лишитися на палубі. Коли пароплав огинав Сарай-бурну, я пішла в каюту. Подарунок Шагаба-ефенді лежав на валізці. Я не втрималася й глянула, що там. То були цукерки з лікером, якраз ті, що я найбільше люблю. Я взяла одну, й раптом з очей мені покотилися сльози. Чому — не знаю. Я хотіла перебороти себе, та сльози покотилися ще дужче, і я заплакала. Я кинулася до цукерок і жбурнула їх через віконечко в море, наче в чомусь була їх вина.

Так, немає нічого беззмістовнішого на цьому світі, як сльози. Я це розуміла. І все-таки навіть тепер, коли пишу ці рядки, сльози бринять у мене на віях, падають на папір і лишають на ньому маленький слід,

А може, це від дощу, який тихо мжичить за вікном? Цікаво, як зараз у Стамбулі? Чи так само йде дощ? Чи, може, сад в Коз-ятаги осяяний сріблястим місячним світлом?

Кямране, я ненавиджу не тільки тебе, а навіть те місце, де ти ходиш.

Цього ранку, коли я прокинулася, то побачила, що дощ, який періщив кілька днів без упину, перестав. Розвіялися хмари. Тільки високо в горах, що мені було видно їх з вікна, ще снувався легенький туман.

На ніч я забула причинити вікно, і ніжний ранковий вітерець напинав простирадло й грався моєю розсипаною косою. Сонячні зайчики тремтіли вряди-годи, мов золоті рибинки, й плигали далі. Сьогодні так вони розвеселили мою кімнатчину в готелі, де я вже ось п’ять днів живу, вкрай знервована. Якось опівночі я прокинулася була від того, що відчула, наче щоки мої вкрилися, мов осіннє листя, інеєм. Подушка теж була вогка. Я плакала уві сні. А це сонячне проміння пробудило в мені надію, наповнило всю якоюсь радістю, від чого тіло перейнялося легкістю весняного ранку, як тоді, коли я прокидалася у спочивальні пансіону.

Сьогодні я не мала сумніву, що мене чекає радісна звістка, і вже нічого не боялася. Метнулася, раденька, з ліжка до старосвітського умивальника й почала вмиватися.

Неначе пташка, що пірнає в чисту воду з головою, розхлюпалася я, аж дзеркало навпроти стало мокре.

В двері злегенька постукали, і почувся голос Хаджі-калфи:

— Доброго ранку, ходжаним, ти й сьогодні прокинулася рано?

— Бонжур, Хаджі-калфа, — відповіла я, — як бач, прокинулася. А ти як узнав, що я прокинулась.

— Ще б пак! — засміявся той. — Ти ж щебечеш — мов та пташка.

Я вже й сама почала вірити, що й справді скидаюся чимось на пташку.

— Сніданок принести?

— А чи можна сьогодні не снідати?

Тепер відповідь була вже сердита:

— Е, ні… Я такого не люблю. Ні тобі гуляти, ні веселитися, сидиш — наче у в’язниці. Якщо ти ще й не

їстимеш, то станеш як ота сусідка, що живе навпроти.

Останні слова він промовив тихо, щоб та сусідка не почула.

Я з Хаджі-калфою заприятелювала. Пам’ятаю перший ранок у цьому готелі. Я прокинулася і, швидко одягнувшись, підстрибуючи, помчала сходами з портфелем у руці. Хаджі-калфа в білому фартусі чистив біля невеликого басейну наргіле [31] Наргіле — прилад для куріння, на зразок кальяну. . Побачивши мене, він сказав, наче ми вже сто років були знайомі: