Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Ні, воно хоч і так, але немає наказу й про звільнення тієї вчительки. Треба дати запит у міністерство. Доведеться почекати днів десять. А вас, мюдіре-ханим [32] Мюдіре — директорка, завідувачка. , попрошу чекати остаточного наказу.

Я ж знову пометляла вузькими вуличками до школи, слідом за картатим тканим чаршафом директорки. І чому я не пішла в готель?

Гуріє-ханим, невелика смаглява жінка років сорока п’яти, виявилося, була дуже вередлива.

Як дізналася вона про все, то ще більше учорніла. Очі її стали великими, а на шиї з обох боків повидувалися жили.

— Та що ж це таке, люди добрі! — заверещала вона, мов пищики, що то діти висвистують на них у свята. — Що ж це за таке на мою голову!..

І вона впала — знепритомніла.

У кімнаті для вчителів зчинився переполох. Стара вчителька в окулярах ледве відганяла од дверей школярок, які поприбігали на крик.

Жінки поклали її горілиць, покропили водою, натерли оцтом, розстебнули сорочку з фланелі й почали натирати груди, котрі так покусали блохи, що здавалося, ніби то родимки.

Я ж стояла розгублено в кутку, узявши портфеля під руку, й не знала, що робити.

Стара вчителька врешті повідганяла школярок і зиркнула на мене сердито поверх окулярів:

— Я приголомшена, дочко моя, твоєю людяністю — ти ще й смієшся.

Вона казала правду, я, на жаль, не втрималася й посміхнулася. Але звідки було знати цій бабуні, що я сміялася над своєю бідною долею.

Але людяності бракувало не самій мені. Безгучно сміялася й висока молода вчителька з карими проникливими очима. Вона підійшла й шепнула мені на вухо:

— Так упала, наче чоловік її привів у дім ще й другу жінку. Присягаюся аллахом, що вона не знепритомніла — це від люті.

Гуріє-ханим розплющила очі: по щоках та носу стікали патьоки води.

А сама Гуріє-ханим так гикнула, наче в неї всередині вибухнув порох. Трясучи головою, вона заголосила:

— Люди добрі, що ж це зі мною! Вже ж ось скільки років отак, і це знову?

Недаремно кажуть: «Соловейкове лихо — його язик!» Я хотіла бути чемною, отож взяла та й запитала: «Вам стало краще, дякувати аллаху?» Та це була моя помилка, бо Гуріє-ханим аж зайнялася. Ага, мовляв, ти ще й здоров’я мого питаєш. Чого вона тільки не наговорила, переказати неможливо… Я, мовляв, хочу згубити її з світу та ще й про здоров’я питаюся. Такої нечеми, такого нахабства й невихованості й під білим світом немає.

Я зовсім зіщулилася в своєму кутку й від сорому очей не могла розплющити. Вчительки ж ніяк не могли її вгамувати. Вона вже верещала й сипала такими слівцями, яких не те що в центральному руштіє, навіть на вулиці

не почуєш. З мого виду відомо їй, що я за цяця. Я відняла в неї шматок хліба, і хто знає, скільком чоловікам в міністерстві я за це…

У мене потемніло в очах, а саму так і обсипало морозом. Зуби вицокували — ніби в лихоманці. Та ще гірше було те, що вчительки поводилися так, ніби Гуріє-ханим знала правду.

Раптом хтось ударив кулаком по столу, аж задзеленьчали склянки й карафка. Молода вчителька з карими проникливими очима, котрі недавно ще сміялися, стала схожою на тигрицю. Високим прекрасним голосом вона сердито крикнула:

— Мюдіре-ханим, що це за керівництво з вашого боку? Як ви дозволяєте цій жінці ображати честь вчительки? Ви забули, де ми! Якщо дозволите сказати їй ще хоч одне слово, то я позиватиму в суд не її, а вас! Чи ця жінка хоч уявляє собі, де вона є?.. — І кароока вчителька, тупнувши ногою, цього разу звернулася до колег: — А вас, товариші, я вітаю! Добре робите!.. Посміхаючись, слухаєте, як ображають колегу… І це в школі!..

В кімнаті стало тихо. Але Гуріє-ханим відчула, що лишається сама, й знову почала готувати стан непритомності. Та, на щастя, починався урок. Вчительки хутенько похапали свої зошити, книжки та кошики з шитвом і почали одна за одною виходити.

Мюдіре-ханим промовила мені: «Жду вас у кабінеті», — і собі вийшла.

Невдовзі в кімнаті залишилися тільки я та молода вчителька, котра щойно захистила мене. Я вирішила подякувати їй:

— О, як ви через мене розхвилювалися!..

Вона ж, наче хотіла сказати «пусте», тільки усміхнулася.

— Це я навмисне. Таких треба вряди-годи полякати, а то на голову сядуть. А вже тоді нічого не вдієте. Ну, після уроків побачимося, чи не так?

Я підійшла до дверей директорчиного кабінету, але заходити не хотілося. Було гидко вести ще якусь розмову. Руки стали безвольні, портфель видався украй тяжким, і я пішла зі школи в готель.

Хаджі-калфа ледь уздрів мене — так і сплеснув скрушно руками.