Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— А хіба ти не Хайріє-ханим.

— Ні, ефендім. Я Феріде.

— Яка Феріде? Ага, згадав. На жаль, і ваше теж. Ваша школа не атестована міністерством освіти, а тому ваш диплом не дає вам права працювати у нас.

— Гаразд, але що ж мені робити?

Ці безглузді слова хтозна й як зронилися з моїх вуст.

Генеральний директор знову надягнув окуляри й глумливо промовив:

— А це вже ви, коли ваша ласка, самі про це подбайте. У нас і так справ вистачає. Як ми будемо ще й за вас думати, то що ж тоді й вийде?

Це була найтяжча мить у моєму житті.

Але що ж таки буде зі мною?

Добре вже чи погано, але стільки років я вчилася, прагла. Я молода, проте ж я й згодна їхати якнайдалі, у зовсім чужий для мене край. А мене проганяють. Що ж робити? Повернутися до тітки? Ні, вже краще померти!

Я втратила будь-яку надію й знову кинулася до завідувача, знайомого Наїме-ходжаним.

— Бей-ефенді,— стиснула я зуби, аби не заплакати, — мій диплом непридатний, що мені робити?

Я, мабуть, і справді була вкрай пригнічена, бо бідний завідувач зажурився не менше, ніж я.

— Чим же я допоможу тобі, дочко? Я казав, але хто там тебе слухатиме або читатиме ті папери та посвідчення.

Його співчутливі слова зовсім добили мене.

— Бей-ефенді, я мушу знайти роботу хоч би там що. Я з радістю поїду в далеке село, куди вже ніхто не хоче.

Завідувач щось лодумав і сказав:

— А стривай, дочко, спробуймо ще раз…

Біля вікна в кутку стояв якийсь високий добродій і читав газету. Було видно тільки його сивуватий чуб та трохи бороду.

— Бей-ефенді,— звернувся до нього завідувач. — Чл не можна вас на хвильку?

Добродій з газетою повернувся й поволі підійшов до нас. Завідувач показав рукою на мене.

— Бей-ефенді, ви завжди чините добро. Це дитя закінчило французький пансіон. І з поведінки та й мови видно, що вона чесного роду. А лиха не знає хіба що сам аллах, це вам таки відомо. Дівчина змушена шукати роботи й поїхала б у найвіддаленіше село. Але ж ви знаєте нашого, що й казати… Сказав «не можна» — і як утяв. А якби ви замовили одно-двоє слівець міністрові, то все було б як треба. Бей-ефенді, любий…

Завідувач умовляв і гладив добродія по плечах, що дочасно почали хилитися від лиха-горя. З одягу й поведінки цього добродія було видно, що переді мною зовсім інша людина, ніж ті, кого я дотепер знала. Він слухав завідувача, і, щоб краще чути, приклав до вуха долоню, й подався вперед. Нарешті глянув на мене привітним поглядом своїх спокійних очей, вже ледь прихоплених огневицею, й почав розмовляти глухим старечим голосом по-французькому. Запитав, що я закінчила, як училася та що думаю робити. Моя відповідь йому, здається, сподобалася.

Ми розмовляли, а завідувач весело й радісно усміхався:

— Ти ба, як розмовляє по-французькому, наче соловей. Таку загарливість дівчини-туркені треба вітати.

Гюльмісаль любила примовляти, що п’ятнадцять днів щомісяця — темні, але ж іще п’ятнадцять світлі. Я розмовляла з незнайомим добродієм, — потім мені сказали, що це відомий поет, — і відчувала: настають світлі дні. Після ціломісячного чекання до мене повертався мій веселий гумор.

Добродій говорив мені такі гарні слова, яких я ще ніколи й ніде не чула, а потім узяв мене під руку й повів у приймальню міністра.

Ми йшли коридорами, й чиновники схоплювалися з місць, помітивши його, а двері, здавалося, відчинялися самі.

За півгодини мені вже дали призначення на посаду вчительки географії та малювання в центральне рюштіє [30] Р ю ш т і є —: перші чотири класи середньої школи в Оттоманській Туреччині губернії Б…

Того вечора Чаликушу не йшла в Ейюп, а справді летіла на крилах.

Тепер вона вже вільна людина, котра сама зможе заробити собі на хліб.

Тепер ніхто не наважиться зневажити її ні своєю милістю, ні доброчинством.

За три дні вирішилися всі фінансові проблеми, і я одержала належні мені гроші.

Вранці провела мене Гюльмісаль на пароплав. Там вже давно чекав на мене Шагаб-ефенді. Я ніколи не забуду людяності цього хлопця. Він передбачив навіть такі дрібниці, як адресу готелю, де я зможу зупинитися, коли приїду до міста Б. І прийшов він сюди набагато раніше за нас. З моря віяв сирий вітер, такий поганий для його хворого, ще й досі закутаного горла, а хлопець чекав, щоб побажати мені щасливої дороги.

Мою валізку разом зі скринькою, котру приніс мені на подарунок, він сам відніс у каюту. Йому й тут доводилося непокоїтися за мене, він бігав, повертався й знову біг давати настанови стюардам.