Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Мені двадцять років, і я людина, що з води вже вилізла сухою. Як мені забагнеться, так і житиму…»

Мені буде завжди соромно до плачу, коли я згадуватиму цей лист. Але так треба. Інакше тітка шукатиме мене, а може, й переслідуватиме. Краще вже хай гнівається, аніж побиватиметься.

Наступного дня я сама здала на пошті листа й пішла в міністерство освіти. Я закуталася чималим чаршафом Гюльмісаль, лице ж моє приховувала густа чадра. Я була змушена так одягтися. Адже мене могли б упізнати на вулиці, до того ж я чула, ніби у міністерстві не дуже привітні до вчительок без чаршафа.

Я була весела й хоробра. Я гадала, що моя справа вирішиться негайно. Який-небудь чиновник відведе мене до міністра, а той, ледь побачить диплома, скаже: «Щиро просимо, дочко. Ми давно чекаємо на таких, як ти». І пошле мене в найквітучіший куточок Анатолії. Та, переступивши поріг міністерства, я розхвилювалася. Довжелезні, зигзагуваті коридори, безліч сходів знизу догори, а по сходах сюди й туди так і снують люди.

Я не наважувалася щось запитати, лише стояла й розгублено озиралася.

Врешті в око мені впала вивіска над високими дверима праворуч: «Секретаріат». Отже, кабінет міністра повинен бути там. Під дверима, на старезному кріслі з лискучого сап’яну, крізь який пробивалися пружини, сидів якийсь добродій у вбранні, погаптованому на рукавах золотом. А ще й сидів дуже бундючно. Отож, не диво, якби хтось із відвідувачів подумав: «Мабуть, сам міністр…»

Я боязко підступила до нього:

— Я хочу бачити назир-бея [27] Н а з и р — міністр. .

Він поплював на пальці, загнув свого довгого рудого вуса й, обдивившись мене своїм зверхнім поглядом з голови до п’ят, поволі запитав:

— А нащо вам назир-бей?

— Та я хотіла б учителювати…

Той закопилив губу, щоб ліпше роздивитися, як то загнувся його вус, і відказав:

— Задля цього назир-бея не турбують. Зайди у відділ. Призначення у методичному відділі оформляють.

Я хотіла була запитати, що то за призначення у методичному відділі, але він тільки одвернувся з тим самим зверхнім і погордливим видом.

Я боязко показала йому під чадрою язика й подумала: «Коли цей такий, то який же той, що над ним старший? Головонько моя бідна, що ж нам тепер робити?»

Край сходів сидів гурт людей. Вони влаштували собі дивну лаву — поклали на відра, що їх стояло там чи не десять, дерев’яну дошку, таку як у нашому саду на гойдалці.

Я звернула увагу на немолоду вже жінку з порцеляновими синіми очима. Вона була в чорному чаршафі, туго перехопленому під підборіддям. Я підійшла до неї й розповіла, що нічого тут не знаю.

— Мабуть, уперше, — співчутливо глянула вона. — А що, не маєте в міністерстві знайомих?

— Немає… Хоча, може, й є, та я не знаю. А навіщо вони потрібні?

З мови синьоокої вчительки було видно, що вона людина бувала.

— Трохи згодом самі побачите, — посміхнулася вона. — А зараз ходімо, я вас поведу у відділ початкової освіти. А після цього спробуйте побачити пана генерального директора.

Завідувач відділу початкової освіти був чорнявий чоловік з великою головою, густими бровами й чорною бородою.

Коли я увійшла до нього в кабінет, він саме розмовляв з двома молодими жінками. Вони стояли перед його письмовим столом, і одні з них тремтячими руками діставали з портфеля якісь пом’яті папірці й розкладали їх по одному на столі.

Завідувач брав їх, недбало зиркав на підписи та печатки, аж тоді промовив:

— Ідіть у канцелярію й зареєструйтеся.

Ті позадкували, прикладаючи руки до губ та чола, до дверей.

— А ви що хочете, ханим?

Питання стосувалося мене. Я розгубилася й почала, забалакуючись, розповідати. Але він мене урвав і сердито запитав: _

— Хочете вчителювати? Клопотання є?

Я вкрай розгубилася, але запитала:

— Ви, певне, хотіли сказати диплом?

Раптом його губи нервово скривилися в презирливій посмішці.

— Ви бачите, як тут працювати, — звернувся він до худого чоловіка, що сидів у кутку. — Хіба не здурієш? Вони навіть не знають різниці між дипломом і клопотанням! А просять місця, потім копилять губу, що далеко заслали та мало платять…

Стеля хитнулася в мене над головою. Я розгублено озиралася, не знаючи, що й сказати.

— Чого ж ви ждете? — гукнув він вже й зовсім сердито. — Не знаєте, запитайте когось. Напишіть прохання!

Я спантеличено повернулася до порога й думала тільки про те, щоб не зачепити чогось, не спіткнутися…

Нараз почувся голос худого панка: