Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Вона дістала з кишені ентарі бляшану табакерку й почала крутити товстелезні цигарки. Одну подала мені.

— Дякую, я їх не курю, ханим-ефенді.

— Та й я колись не курила, — сказала жінка. — Лихо та горе призвели.

Моя сусідка й справді нещаслива. Батько її був багатир — на весь Манастир, мав і сади, й винниці, і волів, і корів. У хаті в них завжди не менше як п’ятеро старців ночувало. Не один манастирський бей хотів з нею заручитися, але ж ні — вона тільки водне: «Піду лише за офіцера з шаблюкою!» Що то дурне! Матері треба було взяти дрюка та видати таки за бея. Але звідки було знати й бідній старій матері, яка лиха година застукає дочку? Взяла та й видала її за офіцера, в котрого тільки й добра, що ота шаблюка. До революції [34] Йдеться про молодотурецьку революцію 1908 року, коли в країні було проголошено конституційну монархію. вони жили ще сяк-так. А 31 березня чоловік разом з армією поїхав до Стамбула. Поїхав та й немає. Ані тобі повертається, ані тобі листа посилає, хоч би ж там два слова. Аж це приїжджає зі Стамбула один родич та й каже, що її чоловік служить у місті Б… й навіть одружився там. Та вже й хай, адже за шаріатом дозволяється й чотирьох жінок брати. Поплакала трохи, а тоді зібрала діточок та з усіма трьома й переїхала сюди. Тільки ж чоловікові це не сподобалося. Він не захотів побачити не тільки дружини, яку колись благав вийти за нього, а й коханих діточок, бо вимагав лише одного: щоб вона повернулася з дітьми в Манастир. Вона кинулася йому в ноги, лащилася, мов цуцик, та благала: «Ми ж стільки років одружені, не лишай нас у злиднях!» Ні, він нізащо не хоче забрати їх.

Після цієї довгої розповіді сидіти спокійно я не могла:

— Ханим, чому ж ви, нещасна, припадаєте до ніг людини, яка вас не любить? Він вами нехтує, то й ви ним знехтуйте, та й усе.

Вона посміхнулася, наче пожаліла, що я така ще недосвідчена:

— Як же, сестронько, коли я тільки його й бачу перед собою. Стільки років наші голови лежали на подушці одна біля одної. Хіба легко розлучитися з судженим.

Вона говорила, а голос тремтів-тремтів.

— «Без матері лихо жити, без милого ж — не прожити…» — прочитала вона рядок.

Я розгнівалася:

— От же не розумію, яка жінка може кохати того, хто її зрадив!

Сусідка гірко усміхнулася, показавши свої чорні зуби:

— Сестронько, ти ще дитя. Ще, мабуть, і не кохала. Звідки тобі знати, як страждають люди. Не доведи господи!

— А я знаю одну дівчину, яка за два дні до весілля почула, що наречений зрадив був її, кинула перстень йому в обличчя й поїхала далеко-далеко.

— Потім, либонь, каялася вона, сестронько. Бідна, серце, мабуть, не раз защемить їй з туги. Хіба ж ти не чула, що діється тим, кому серце поранить куля? Вони намагаються ще йти вперед, ще пробіжать ступнів п’ять, наче хочуть порятуватися втечею. Рана, поки гаряча, не болить, а вже як охолоне… Ось побачиш, ще намучиться та бідна дівчина.

Розлютована, скочила я з ліжка й кинулася в один куток кімнати, потім у другий, мов божевільна. У вікна бив дощ, десь вили собаки.

Жінка з Манастиру тяжко зітхнула й вела далі:

— Що ж, я тут на чужині. Обламані крила. Руки не зводяться, немає снаги. Аби це я була в Манастирі, я за два дні вирвала б чоловіка з рук цієї шльондри.

— А що б ви зробили? — здивовано глянула я на неї.

— Суперниця причарувала його, приворожила. Прив’язала його до себе, бідного, що вже він і язиком своїм не володає. Але в Манастирі такі мастаки на ворожіння, куди кращі, ніж тут. І беруть недорого. З три меджідіє [35] Меджідіє— монета в двадцять грошів сріблом. вирвали б його з рук цієї жінки й повернули б мені.

І моя сусідка почала розповідати про румелійських [36] Р у м е л і я — назва європейської частини Туреччини знахарів. — Є в нас один албанець, Аріф Ходжа, так він доти ворожив над свинячим вухом, поки воно не стало біноклем.

Варто бідній жінці подивитися через нього на свого чоловіка, як того, хоч би який гультяй не був, одразу навертало до справжньої дружини. А все тому що жінки починають здаватися йому свиньми.

Аріф Ходжа й інше робить. Бере шматок мила, а в нього зажене голку, ворожить, тоді закопає в землю. Мило тане, й твій ворог теж тане, аж поки не висохне на голку.

Вона розповідала й весь час брала з своєї бляшаної табакерки тютюн, крутила цигарки й курила.

Які пусті, які жалюгідні слова. Особливо баєчка про рану, що починає ятритися, коли вихолоне. Хіба це так? Хіба я сумую за тим деспотом? Хіба я думаю про нього?