Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.

Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.

В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.

Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.

Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.

Якась стара пані посміхнулася:

— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91] Лодос — південний вітер. . Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.

Гості подумали, ніби я й справді ніжнесенька, хвороблива панночка, така виплекана, бо боїться труднощів.

Я кивала головою, погоджуючись з ними. Я була їм безмежно вдячна за те, що вони вважали мене такою. Адже я брехала їм. Я знепритомніла зовсім не через те. Уперше в житті того дня Чаликушу нічого не їла. Вона була голодна.

Сьогодні до моїх учениць приїхали в гості з Ізміра четверо дівчат, віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. По обіді всі лаштувалися до морської прогулянки човном до Байракли, та, мов на зло, ледве-но ми вийшли на вулицю, почався дощ. Хоч-не-хоч, довелося повернутися до хати. Панночки пограли там щось на роялі, трошки вдовольнилися плітками й розійшлися парами по кутках, все ще перешіптуючись та сміючись вряди-годи так-, наче їх лоскотали.

Весела й метка Сабагат вдавалася до всіляких забавок, аби тільки гості не занудилися. На етажерці у них лежали альбоми з родинними фотокартками, і Сабагат, узявши одного, прикликала всіх до себе, щоб розглядати вкупі. Вона показувала нам фотокартки друзів їхньої родини й при цьому розповідала такі сміхотворні пригоди їхнього життя, що ми аж заливалися.

Вона розповіла, як величного бородатого пашу, обвішаного орденами, котрий, здавалося мені, може й усесвітом правувати, била віником його ж таки жінка. Після цього Сабагат показала ще одну фотокартку й сказала:

— А це наша родичка, дуже пишна пані. Але гляньте, хіба не видно, що вона провінціалка. Якось вона сходила по трапу з пароплава на пристань, це в Кокорйали, але спіткнулася й упала в воду. Як же тільки кричала вона, та ще й своєю провінційною вимовою: «Тону! Рятуйте моє дороге життя!»

На фотокартку молочного брата Решіт-бея теж неможливо було дивитися, щоб не зареготати. Справжнісінький тобі молла в шароварах і чалмі. Але була й інша фотокартка. Цей самий пан був депутат, отже, знявся у фраці й з моноклем.

Молла, витріщивши очі, сердито зирив на депутата, а депутат насмішкувато поглядав на моллу. Я розреготалася, мов дурна, хапала Сабагат за руку, щоб вона не перегортала. Фергунде залюбки жартувала:

— Феріде-ханим, хочете заміж? Будете дружиною такій відомій особі. До того ж він саме розлучився з першою дружиною й шукає панночку на європейський лад, аякже, щоб була гідна депутата.

Я, заливаючись, одійшла від столу й відповіла;

— Фергунде, сідайте й негайно пишіть листа. Я згодна. Якщо навіть не матиму щастя, то принаймні нарегочуся вже за все життя.

Сабагат перекинула ще одну сторінку й кивнула мені:

— Феріде-ханим, боюся, що, побачивши цю фотокартку, ви дасте одкоша навіть депутату.

— Леле, який красень! — зойкнули в один голос гості, сплеснувши руками, почали кликати мене.

— Дарма, — промовила я, підходячи до столу, — хто б він не був, депутатом я не поступлюся.

Та ледве-но схилилася я над тим альбомом, як знову зойкнула з подивом. З альбома мені усміхався Кямран.

Тепер Сабагат вже не жартувала, навпаки, пояснювала серйозно і з захопленням:

— Цей пан — чоловік моєї тітки Мюневвер. Вони одружилися торік навесні, ми тоді були в Стамбулі. Якби ви його тільки побачили. В житті він в тисячу разів вродливіший! Там такі очі! Ніс! Та це що, я скажу вам хіба таке! Кажуть, він понад усе кохав свою двоюрідну сестру. Таку собі невеличку, вередливу й дуже манірну дівчину. їй навіть прізвисько дали за це, здається, Чаликушу. І ось ця Чаликушу відмовила йому. Серце не приневолиш… За день до весілля вона втекла з дому, кудись на чужину. Кямран-бей нічого не їв, все марнів та чекав. Сердега не розумів, що коли вона втекла напередодні весілля, то вже не повернеться. Я була на обряді цілування рук. Коли моя тітка Мюневвер підійшла до свекрухи, та не втрималася й заридала, мов дитина. Либонь, згадала ту дивну Чаликушу.