Я слухала цю розповідь мовчки й незрушно, злігши на рояль, що стояв позаду. А Кямран все дивився на мене з альбома й усміхався.
— А де ж серце?! — вихопилося в мене.
Сабагат повернулася до мене:
— Правду кажете, Феріде-ханим. Вона не змогла бути вірною такому красеню, такому милому юнакові. Та дівчина й справді не має серця, інакше не скажеш.
Кямране, ти ненависний мені. Якби це було не так, то я, почувши про твоє весілля, заридала б і знепритомніла. А я ще ніколи в житті не сміялася так, як сьогодні,?а не звеселяла гостей. Цей день я назвала б найщасливішим, якби за кілька годин не трапилася мені одна нещаслива пригода.
Надвечір дощ ущух, і ми вийшли на прогулянку. Коли ми йшли край бурхливої річечки, хтось вигукнув, побачивши по той бік хризантему:
— Яка краса! От якби зірвати!
Я засміялася й запитала:
— Хочете, я подарую вам ту хризантему.
А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:
— А так, якби місток, то подарувала б.
— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.
Дівчата почали галасувати.
Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.
Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.
Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.
Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.
— Феріде, я вже кілька днів шукаю тебе. Для нашого пансіону в Карантіна потрібна вчителька турецької мови та малювання. Я порадила директорові взяти тебе. Хати шукати не треба, житимеш при пансіоні, адже ти звикла до нашого життя.
Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:
— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.
А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!
Завідувач, побачивши мене, вигукнув:
— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.
З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.
Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?
Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.
Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:
— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.
Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:
— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.
Читать дальше