Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Погано, боже, як погано! Сьогодні за наказом військової влади у школі тимчасово розташувався шпиталь. Хай роблять, що хочуть, мені байдуже. Тільки що робитиму я, поки знову відчинять школу? Де подіти час?

— Кушадаси, 24 грудня

Сьогодні прийшла до школи по книжки, а там метушня. Здається, загубить людина не те що книжку, а й сама себе, то не знайде. Довелося так і піти, але одна доглядальниця порадила:

— А запитайте-но у головного лікаря. Він, здається, прибрав кілька книжок…

Вона відчинила двері. В кімнаті усюди лежали пляшечки, склянки, аптечні скриньки, на столах було накладено купи бинтів. І стояв гамір. А головний лікар скинув кітель і, засукавши рукава, прибирав там. Він стояв лицем туди, я бачила тільки його шию та сивий чуб, а так починати розмову про- книжки не було зручно.

Я смикнула жінку за руку:

— Не треба.

Та вона не звернула уваги.

— Бей-ефенді, ви знайшли були кілька французьких книжок з малюнками, то де вони?

Старий лікар раптово розсердився. Навіть не оглянувшись, він так погано вилаявся, що я затулилася руками й хотіла утекти. Але тепер він озирнувся й вигукнув;

— Ой, це ти, маленька?

Я ж, упізнавши його, теж закричала?

— Пане лікарю! Та де ж ви були в Зейнілер!

Я не перебільшую, це справді був крик.

Він кинувся до мене, аж пляшечки поскидав додолу, ухопив мої руки, притиснув мене до себе й поцілував крізь чаршаф коси.

Ми бачилися тільки один день, навіть менше — усього одну годину, та вже тоді відчули одне до одного якусь внутрішню симпатію. І тепер, по двох роках, ми, як найближчі друзі, а скоріше, мов батько й дочка, кинулися одне до одного. Що зробиш, людське серце — така загадка, яку не розгадаєш…

— Розповідай, пустунко, що тобі тут треба?

Його блакитні і ясні, мов у дитини, очі так дивно сяяли під білуватими віями. Я теж так само, як і в Зейнілер, усміхнулася йому й одказала:

— Пане лікарю, адже ви знаєте, що я вчителька, то й їжджу, куди пошлють… Оце призначили сюди.

Невимовно сумним голосом, наче йому було відоме моє життя і все, що діється у мене в серці, лікар промовив:

— Маленька дівчинко, ти все ще не маєш вістей?

Я здригнулася, наче мене хтось облив холодною водою, і закліпала, прикинувшись здивованою:

— Від кого, пане лікарю?

Старий лікар насупився й посварився пальцем:

— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…

Я знизала плечима й засміялася:

— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.

Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.

— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.

Він забув про свої ліки, я — про книжки. Ми вже розбалакалися.

— Отже, ти вчителюєш у цій школі, га?

— І як недобре, що ви одняли у нас її, пане лікарю!

— Я про інше думаю. Як називалось те злощасне село, де я навчав тебе фаху жалібниці? Пам’ятаєш? Тепер ти мені теж допомагатимеш? Яка різниця, у тебе мавпенята, а в мене мої славні ведмежата — душа в них однакова. І в цих, і в тих вона чиста, щира і проста. А час бачиш який настав — війна! Допомагати моїм ведмежатам тепер ще благородніше.

Раптом він усміхнувся, і мені стало так легко на душі. Так, так, і в мене буде справа, якій я зможу віддавати свою силу й любов.

— Я згодна, пане лікарю. Почну, коли накажете.

— Та хоч би й зараз. Поглянь, що тут робиться. Наче тут не руками поралися, а…

Він присмачив свою мову поганим словом, і я зніяковіла:

— Тільки за однієї умови: ви не казатимете отакого… Наче солдафон.

— Я намагатимуся, маленька дівчинко, намагатимуся, — усміхнувся він. — Та вже як не стримаюся коли-небудь, вибачай.

Ми з лікарем до самого вечора переробляли школу на шпиталь, щоб завтра вже приймати поранених.

— Куиіадаси, 26 січня

Ось місяць вже я працюю у Гайруллах-бея сестрою-жалібницею, а війні немає кінця. Поранені все прибувають і прибувають. Роботи стільки, що інколи я не ходжу додому й ночувати. Учора всю ніч доглядала пораненого капітана, а на ранок була така зморена, що пішла в нашу кімнату, де ми готуємо ліки, та й заснула в кріслі.

Кріаь сон я чула, як хтось торкнувся мого плеча. Розплющила очі. Гайруллах-бей накинув на мене легеньку ковдру. Боїться, щоб не застудилася. Його блакитні очі лагідно усміхнулися, лице ж при місяці здалося мені таким стражденним і змореним.