Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Куиіадаси, 7 лютого

За місяць Іхсан-бей стане на ноги, здоров’я рана йому не похитне. Але обличчя його неймовірно спотворить страшний шрам, який перетне всю праву щоку від брови до підборіддя.

Коли Гайруллах-бей перев’язує його, я не заходжу. І не тому, що в мене слабкі нерви. Щодня я бачу ще страхітливіші рани. Просто я відчуваю, що мій погляд завдає йому більше страждань, аніж гостре лезо в рані.

Сердега знає, яким спотвореним вийде він з цього шпиталю. Йому, мабуть, дуже важко, хоч він відверто про це й не говорить.

— Май крихту терпцю, юначе, — втішає його лікар, — за двадцять днів ти вже зовсім одужаєш.

Та Іхсан-бея ці слова доводять до відчаю.

Я віддаю хворому все тепло, на яке лише здатне моє серце, тільки б у ці дні йому було добре. Я сідаю біля ліжка й читаю книжки, а інколи навіть розповідаю казки.

А він, бідний, мовчить. Тільки ж я знаю, як він карається. Знаю, що він і на мить не полишає думок про своє спотворене обличчя. Я намагаюся його розважити, починаю хитру мову про щось далеке від нашого життя й ненароком кажу, що на світі немає нічого беззмістовнішого й навіть шкідливішого, ніж вродливе обличчя, та що красу треба шукати в душі людини.

____ Кушадаси, 25 лютого

Іхсан-бей очуняв швидше, ніж ми сподівалися. Сьогодні вранці я принесла йому чаю з молоком і побачила, що він одягнувся. Мимоволі я пригадала осяйного капі-тана штабу, якого зустріла в саду Абдуррахіма-паші, прекрасного, й з таким гордим обличчям. А зараз переді мною стояв хворий, кволий чоловік. Його тоненька шия, здавалося, хиталася в широкому комірі мундира. Свого шрама він так соромився, наче в цьому було щось гідне осуду. Невже ж це той самий красень офіцер?

Мабуть, мені не вдалося приховати смутку, та я спробувала прикинутися, ніби гніваюся.

— Іхсан-бею, ви ж не маля! Ще й не очуняли, а вже одягаєтеся!

— Ліжко робить людину зовсім хворою.

Ми мовчали. Нарешті Іхсан-бей, намагаючись приховати роздратування, промовив:

— Я хочу піти звідсіля. Вже очуняв, усе гаразд.

Моє серце з жалю обливалося кров’ю. Я хотіла перевести все на жарт:

— Іхсан-бею, я бачу, ви в мене не шануєтеся. Чи не прокинулася солдатська впертість? Але попереджую, що протестуватиму й розповім лікареві. Хай пробере вас добряче. Тоді побачите.

Я залишила тацю й хутко вибігла. Тільки по лікаря не пішла…

— 25 лютого (надвечір)

З Гайруллах-беєм я посварилася. Правда, не на роботі. Тут інше, — занадто вже вмішується в чужі справи.

Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:

— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.

Кров так і вдарила мені в обличчя:

— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!

Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:

— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.

І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.

Я обурилася:

— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.

Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.

— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?

— Я ненавиджу його.

Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:

— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..

Я захлинулася від гніву:

— Яка брехня! Звідки ви взяли?

— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…

У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:

— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.