Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Тепер йому нічого робити, й він цілі дні читає. Іноді він взувається в свої чоботиська, оту пам’ять про армію, чіпляє за плече, мов жандарм, рушницю, сідає на свого коханого сірого коня Дюльдюля і їде лікувати селян. Дома лишаються тільки його вісімдесятирічна нянька та старий садівник, якого лікар називає онбаші [93] Онбаші — єфрейтор, капрал.

Три дні тому лікар запросив мене з Мунісе в гості. Настрій у нього був чудовий. Я порпалася в книжках, а він бавився з Мунісе, командуючи нею серйозним тоном. Я поглядала на них і аж заливалася.

— А зараз ми пограємо в піжмурки. Тільки не ховатися в такі місця, куди я не пролізу. Бо ти — крихітка, то залізеш кудись так, що й за годину тебе не знайдеш. А вже колй доведеться довго шукати й мене, не дивуйся, бо там, де я ховаюся, можу й закуняти.

За кілька днів я вберу Мунісе в чаршаф, їй буде вже ось чотирнадцять років. Правда, вона вже така, як я. Але ж і розквітла вона, мов та ружа. Коса в неї світло-руса, навіть кольору соломи, личко біленьке, а темно-сині оченята так і міняться, увечері — такі, а вранці можуть бути іншими. Мунісе схожа на казкову пері, у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.

Гайруллах-бей проти чаршафа. Я й сама знаю, що дівча мале ще. Та що вдієш, я боюся. Знайомі вже й так натякають: «Феріде-ханим, пора тобі вже ховати Мунісе від чоловічого ока, бо станеш тещею передчасно».

Отож і неспокій у мене на серці. Я то радію, то гніваюся. Недаремно кажуть, що тещі злі.

Учора, коли ми поверталися зі школи, я помітила гарненького школяра років шістнадцяти-сімнадцяти. Він ішов по той бік вулиці, але мені стало дивно, що позирає на нас. Я нишком глянула на Мунісе. І що ж! Гидотний скорпіон теж нищечком усміхався юнакові! Я мало не знепритомніла. Щосили смикнувши її за руку, я почала її сварити. Мунісе не хотіла сказати правду та, побачивши, що я їй не вірю, почала хлипати. От хитра, знає, що я не зношу сліз, бо й сама можу заплакати.

— Гаразд, — сказала я, — мені не питати, як тебе покарати! Я вже набрала на базарі темно-зеленого шовку й шию тобі чаршаф.

А сьогодні вранці знову посварилася з нею. Кілька місяців тому я в розмові з Гайруллах-беєм прохопилася словом, що люблю трояндове масло. Через три дні старий лікар десь дістав маленький флакончик і подарував мені. Я так ощадливо використовую його, тремчу над кожною краплиночкою. А вона, наче їй причинилося. Тільки залишиш пустунку в хаті саму, як по всіх кімнатах так і линуть трояндові пахощі. Починаю сварити, то тільки й чую: «Не брала, абаджим, присягаюся аллахом!»

— Кушадаси, 5 травня

Сьогодні Мунісе прокинулася якась квола й бліда, очі аж червоні. Дома мені лишитися ніяк, у школі стільки справ. Я попрохала нашу сусідку бабусю поглядати на хвору, а сама побігла до Гайруллах-бея, щоб зайшов до нас. Та мені не пощастило: десь півгодини, як він поїхав на своєму Дюльдюлі в якесь село.

Коли я повернулася додому, Мунісе все ще лежала в ліжку. Сусідка, дякувати, цілий день просиділа біля дівчинки, плела собі панчохи.

В Мунісе був нежить, а голова аж горіла. Кашель не давав дихнути, аж голос охрип. Дівча поскаржилося, що важко дихати. Я взяла її борідку, щоб подивитися горло, й під пальцями відчула тверду пухлину. Довкола маленького язичка все аж вбіліло. Я тримала лампу над головою Мунісе, та вона мені сказала, що болять очі.

Я занепокоїлася, а вона почала заспокоювати мене:

— Ото ще, кашель!.. Що тут страшного, абаджим? В Зейнілер я теж застуджувалася, хіба ти забула, абаджим?..

Так, це правда. Адже кашляла вона після тієї ночі, коли ми знайшли її під дверима… Та й взагалі діти часто застуджуються, і це не так страшно. Але я непокоїлася, бо не могла порадитися з Гайруллах-беєм. Недавно заходив онбаші й сказав, що його пан заночував у селі. Коли на те воля аллаха, то моя дитина одужає, поки він повернеться.

— Кушадаси, 18 липня

Сьогодні вранці я підрахувала дні. Минуло якраз сімдесят три, відколи я поховала мою дівчинку.

Помалу звикаю… Пережила і я важку втрату. Чого тільки не знесе людина.

Вдень ми прогулювалися з моїм старим лікарем понад морем, Я брала гладенькі камінчики та черепашки й кидала їх так, щоб вони ковзали по воді.

Гайруллах-бей тішився, мов дитина. Його добрі голубі очі так і вибухали сміхом.

— О юносте! — вигукнув він. — Слава аллахові, подужали й це горе. Тобі повертається твій колір обличчя, ти навіть повеселішала.