Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Намагаючись бути веселою, я протягнула до нього свої руки.

— Бонжур, Іхсан-бею, — промовила я й приколола йому до мундира кілька квіточок із свого букетика. — Гадаю, спалося вам добре?

— Чудово! А вам?

— Так радісно й спокійно, як я, спали хіба немовлята.

— Чому ж ви така бліда?

— А хіба щастя не може робити людину блідою?

Ми замовкли.

Вуста Іхсан-бея були безбарвні. Він ще трохи помовчав, а потім поволі почав говорити — нерішуче, час від часу замовкаючи, мабуть, хотів подолати свій тремтячий голос.

— Феріде-ханим, я буду вдячний вам до смерті. Ви подарували мені неповторну ніч, такої не було в мене й за щасливих днів. Я вам сказав оце неправду. Я не спав до ранку. Мені весь час вчувалися слова: «Прошу вас, одружіться зі мною…» Я не заснув і на мить, адже не можна було губити жодної хвилини цієї єдиної щасливої ночі, коли я був ваш наречений. Я вам вдячний і не забуду цього довіку.

Я глянула на нього й сказала:

— А я зроблю вас щасливим навіки.

Юний майор розхвилювався. Він хотів узяти мої руки, та не наважився. Ніжним, пестливим голосом, наче звертаючись до хворої дитини, він промовив:

— Ні, Феріде-ханим, я знаю, що ця ніч не може мати «завтра». Я був такий щасливий. Та все ж за кілька годин я поїду од вас навіки.

— Чому ж, Іхсан-бею? Ви відмовили мені? Як недобре… Зігріти надією і потім поїхати. Хіба так можна.

Він притулився спиною до стіни, заплющив очі й тяжко зітхнув:

О, цей голос… — Він здригнувся й вигукнув майже суворим голосом: — Ще трохи зусиль, і жаль примусить вас думати, що ви справді любите мене.

— А чому ні, Іхсан-бею? Коли я вирішила одружитися з вами, то, мабуть, недаремно.

Іхсан-бей гірко посміхнувся:

— Звичайно. Коли ви так вирішили, то, мабуть, любите мене. Але я не хочу, щоб ви любили мене так… Невже ви справді можете повірити в реальність нашого шлюбу, Феріде-ханим?

— І невже ви вважаете мене таким ницим? Невже гадаєте, що я можу взяти милостиню? Адже у вас є тільки одне почуття жалю до каліки…

Я похилилася головою, мені стало невимовно сумно:

— Ви сказали правду. Ми обоє безталанні. Я гадала, що з двох нещасть вийде одне щастя. Це була помилка.

Я поглянула на шаблю, яка висіла на стіні, й додала:

— У вас хоч втіха є, як ви сказали… Повернетеся на фронт. А я жінка… Я ще нещасніша, ніж ви…

Був холодний зимовий ранок. Наречені стояли одне проти одного. В обох на грудях по букетику квіточок, а на вустах — жалюгідна усмішка. Така сама жалюгідна, як і ці квіточки. За десять хвилин вони розлучилися з слізьми на очах. Так прощався нещасний старший брат з самотньою маленькою сестричкою.

— Кушадаси, 2 квітня

Ген позавчора нам повернули школу. П’ять місяців діти не вчилися, а це вже кінець року, навіщо тепер школа?

Класи наповнилися ярим весняним сонцем. На стінах стрибають зайчики — відбитки зелених хвиль дзеркального середземноморського плеса. Працювати не хочеться ні дітям, ні вчителям.

Старша вчителька давно вже не хотіла залишатися в Кушадаси, і її місяць тому перевели в інше місто. На її ж місце призначили мене. Правда, посади старшої вчительки в нашій школі вже не стало. Я тепер мюдіре. Тільки це мене не тішить, до того ж і колеги позирають на мене не вельми привітно. Не можна сказати, що вони інтелектуали або освічені люди, але ж і їх треба поважати, бодай за вщ. Кожна має вже, сказати б мовою чиновників міністерства освіти, стажу років по п’ятнадцять-двадцять. Мабуть, і я образилася б, якби одного дня наді мною поставили дівчисько, котре годиться всім хіба в дочки.

На початку березня Гайруллах-бея перевели на пенсію. Він багатий, платні не потребує. Та його це образило.

— Скільки раз закривав я оцією рукою очі моїм дорогим ведмедикам. Хотілося, щоб і мої очі востаннє закрили вони, та ба…

Гайруллах-бей всю юність присвятив був освіті, і сам був справжньою скарбницею знань. В хаті у нього була величезна бібліотека, хоч він і закидав іноді, що в світі немає нічого дурнішого, як книжки, а ті, хто їх пише або читає,— телепні, що нічого не тямлять на цьому світі.

Учора я спробувала влучити в нього вагомим доказом:

— Гаразд, тільки чому ж тоді ви самі читаєте стільки і навіть мене приваблюєте?

Гайруллах-бей не знітився, а зареготав:

— Ти доречно сказала, маленька. Але ж ніхто тебе не силує, щоб ти вірила мені.

Я не розумію цього лікаря. Він в опозиції проти всього, що йому дороге. Я навіть відчуваю, що любить мене дужче тоді, коли вилає.