Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…

Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.

— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.

— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.

— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…

Я сказала спокійно, але настирливо:

— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.

Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.

— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.

Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.

Відтоді минуло сімдесят три дні, довгих, мов сімдесят три роки, а я пам’ятаю кожну деталь.

В кімнаті поралися двоє молодих лікарів у розстібну-тих халатах з засученими рукавами і ще одна немолода вже жінка.

Сонце пронизувало листя дерев і наповнювало кімнату світлом і життям. За вікном щебетали пташки, чути було цвіркуна, а здалеку долинав голос грамофона.

В кімнаті стояв нелад. Скрізь лежали пакети вати, виднілися пляшечки. На підлозі валялися якісь речі Му-нісе. Біля дзеркала у вазі самотньо мріли квітки, їх Мунісе вирвала в саду Гайруллах-бея. На комоді рябіла купка перістих камінчиків та перламутрових черепашок, які дівча назбирало край моря. Під стільцем лежав один черевичок. На стіні висів її портрет, який я малювала водяними фарбами ще в Б. На ньому — моя дівчинка у віночку з польових квітів, а на руках у неї — Мазлум. На столі лишилися клаптики, ялинові шишки, безліч намиста і листівка, на ній наречена в дуваці. Це все її іграшки, такі любі її серцю.

За десять днів до цього я купила була Мунісе справжнє нікельоване ліжко й прибрала його мереживом, наче в ньому мала б спати лялька. Адже вона вже доросла дівчина, яка скоро одягне чаршаф!

Мунісе лежала на цій білій постелі під шовковою ковдрою, мов привид. Голівка її була схилена ледь-ледь набік. Здавалося, дівчинка спала. Ось зеленіє її хвилястий чаршаф, я ще не встигла його дошити. На полиці сидить лялька, яку ми купили в Б, Фарба на ній аж облупилася від поцілунків моєї дівчинки. Тепер лялька нерухомо дивилася на свою господиню великими голубими очима.

На обличчі моєї дівчинки не було помітно сліду болісних мук. В стомлених пружках побіля вуст ще світився останній знак життя.

Вуста були розтулені, наче ось-ось мав почутися сміх, і сяяла, мов перли, низка зубів. Бідне дитя! Це прекрасне личко робило мене щасливою увесь час, починаючи з тієї хвилини, коли я побачила його вперше в похмурій Зейнілерській школі.

Пташки все щебетали, грав грамофон, сонячне проміння пронизувало листя дерев, гралося золотавою косою Мунісе й забарвлювало бліде дитяче обличчя в яскравий рожевий колір, схожий на золотий пилок, який лишається на пучках, коли випустиш метелика.

Я не кричала, не побивалася, не кинулася до неї. Обвивши руками шию старого лікаря, я притислася головою до його плеча й, мов зачарована, з болем у серці, милувалася цією предивною красою.

Смерть нишком підступала до моєї дитини й ніжно, мов ненька, аби не розбудити, цілувала її в чоло і вустонька.

Лікарі підійшли до ліжка. Один відкотив край шовкової ковдри, взяв голу ручку Мунісе, щоб зробити укол.

Гайруллах-бей повернувся боком, щоб я не бачила цього.

— Одеколону, трошки одеколону… — сказав молодий лікар.

Гайруллах-бей показав головою на поличку…

Пташки щебетали, весело грав грамофон.

Раптом гостро запахло трояндовим маслом. Мабуть, не знайшли одеколону.

Трояндове масло… Я не давала його дівчинці, гнівалася. Як же це я в подяку за те щастя, котре дівчинка мені дарувала, горіла ревнощами, що й вона любила цей трояндовий запах.

— Пане лікарю, вилийте на постіль увесь флакон… — промовила я зі стогоном. — Моє дитя помре спокійніше, коли дихатиме цим духмяним трунком.

Старий лікар гладив рукою мою косу й говорив:

— Іди, Феріде, іди, дочко… Ходімо разом.

Я хотіла востаннє поцілувати Мунісе, та не наважилася. Вона іноді цілувала мені долоні. Я теж взяла її голе рученяточко й почала цілувати бліду долоньку. Я дякувала їй за все добро, яке вона зробила своїй абаджим.