Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Він увійшов зі свічкою в руках до кімнати й, не питаючи, чому я плачу, почав утішати мене найзвичайні-сінькими, навіть безглуздими словами:

— Це все дурниця, дитино, так, абищиця. Звичайний нервовий приступ. Швидко мине… Гай-гай, дитино-ди-тино…

Мене трясло, я хлипала, широко розкриваючи рот, мов пташеня, що вдавилося.

Лікар повернувся до вікна й посварився кулаком комусь в темряву:

— Бий тебе сила божа! Зробив таку славну дівчину нещасною!

Що ж я робитиму сама, коли мене охоплюватимуть такі приступи суму й відчаю? Та вже як буде… Нащо думати про це зараз? Цей місяць, а може, навіть і більше лікар не залишить мене саму.

— Садиба Аладжакая, 10 вересня

Я вже цілий тиждень в Аладжакая. Десять днів тому лікар Гайруллах-бей сказав:

— Феріде, у мене є в Аладжакая обійстя, я давно там не був, а не гоже лишати хазяйство без догляду. Тижнів за два я одвезу тебе туди. Зміна клімату тобі корисна, та й розважишся трохи. Адже скоро починається новий навчальний рік, сядеш у тій школі на всю зиму.

Я відповіла:

— Пане лікарю, я дуже люблю свіже повітря, але ж до початку навчального року лишилося так мало часу. Хтозна, як і бути…

— Люба моя, — знизав лікар сердито плечима, — я ж не питаю тебе, поїдеш ти чи ні. А ти викладаєш тут свої думки. Я сказав, що одвезу тебе в Аладжакая, чого ж ти лізеш у справи медицини. Бо напишу рапорта й повезу силоміць. Хутчіше складайся, захопи тільки білизну та з книгозбірні ще кілька своїх «Руссо» [96] «Руссо» — автор передає тут жартівливий тон героя, який книжки називає іменем французького філософа Ж.-Ж.Руссо. .

Він наказував мені, мов школярці. Мабуть, хвороба зломила мою волю, і я не могла суперечити. Та я й не скаржуся, мені навіть подобається слухатися.

Лікареве обійстя було занедбане, сама ж місцевість була чудова. Кажуть, що тут і зима — наче весна. Особливо гарні кам’янисті кручі, не можна намилуватися. Вони, мов хамелеон, переливаються барвами залежно від того, яка погода, — хмариться чи годиниться, або ранок це чи надвечір’я. Кручі здаються то малиновими, то червоними, рожевими або бузковими. Іноді — навіть білими або чорними. Тому й містечко називається Аладжакая [97] Аладжакая — буквально: Перісті скелі. .

Я так захопилася хазяйнуванням, навіть і не думала, що зможу так. Разом з наймичками дою корів, їжджу верхи на Дюльдюлі по гаях. Дюльдюль уже відданий мій товариш. Це те привільне життя на повітрі, про яке я> мріяла.

Та на серці в мене все-таки неспокійно. За кілька днів прийдуть до школи діти, треба трохи опорядити будинок. Але Гайруллах-бей і слухать не хоче. Увечері він примушує мене читати вголос романи й бурчить:

— Які дурні слова, справжня бридня! Жах якийсь! Але в твоїх вустах звучить мило.

Учора ввечері я знову читала якусь там книжку, а в ній стільки непристойних місць. Я ніяковіла, хутко замінювала слова або навіть викидала цілі речення. Гайруллах-бей дуже тішився, що я бентежуся, і так реготав, аж стеля ходором ходила.

Раптом у темряві загавкали собаки. Ми відчинили вікно. У ворота в’їхав вершник.

— Хто там? — крикнув Гайруллах-бей.

— Свої…— почувся голос онбаші.

Дивно, чому це він примчав з міста так пізно?

— Аллах милостивий, гадаю, все гаразд, — сказав лікар. — Зараз я вийду, дізнаюся, що там сталося. Якщо я затримаюся, ти лягай, маленька.

Гайруллах-бей цілу годину розмовляв з онбаші. Коли ж увійшов у кімнату, був червоний і насуплений.

— Чого приїжджав онбаші? — запитала я.

Лікар мало не гаркнув на мене:

— Тобі було сказано: лягай спати! Яке тобі діло? Ці жінки вже зовсім зцапіли… Жах! Справа стосується тільки мене самого.

Я вже добре вивчила норов лікаря. Сперечатися з ним в таку мить — марна справа. Довелося взяти свічку й піти в свою кімнату.

Уранці ж, прокинувшись, я дізналася, що Гайруллах-бей ще вдосвіта поїхав до міста, бо має пильну справу. Мені просив переказати, щоб не турбувалася, якщо він сьогодні не повернеться.

Либонь, повідомлення онбаші дуже непокоїло його.

Удень, коли я прибирала кімнату, мені трапився шмат офіційного конверта. Я взяла його й мені вдалося прочитати: «Кушадаси. Школа. Мюдер…» Отже, лист присланий, мабуть, мені. Я задумалася. Листа, треба гадати, вчора привіз онбаші. Але чому Гайруллах-бей приховав його? Яке він мав право приховати офіційного листа? Неймовірно! А може, я помилилась. Адже конверт міг бути в одній з книжок, які я привезла з Кушадаси.