Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Кушадаси, 25 вересня

Отже, мають рацію ті, що запевняють: життя — гидотне.

Опишу на останній сторінці щоденника останню подію, як усе й було. Не хочу додавати сюди ні сліз, ні обурення.

Два дні чекала я Гайруллах-бея, а на третій надвечір мій неспокій вже не мав меж. Я вирішила вранці їхати в Кушадаси. Та вранці, коли я прокинулася, мені сказали, що лікар повернувся.

Я ще не пам’ятаю, щоб розсудливий, безбентежний Гайруллах-бей мав такий стомлений, пригнічений вигляд.

Він поцілував мене, як завжди, в коси й, пильно глянувши мені в лице, сказав:

— Бий їх сила божа! На них усе зле лихо!..

Я відчула, що над моєю головою вже чигає нова небезпека, та запитувати не наважувалася.

Гайруллах-бей довго ходив по хаті й про щось думав. Нарешті зупинився, поклав мені на плечі руки й промовив:

— Маленька, ти щось знаєш…

— Ні, пане лікарю.

— Знаєш… Принаймні відчуваєш, що не все гаразд. Отже, хочеш запитати у мене щось?

Я, стурбована, сумно одказала:

— Ні, пане лікарю, я нічого не знаю. Тільки бачу, як ви непокоїтеся й страждаєте. У вас горе, а ви мій захисник, навіть батько. Отже, ваше лихо — моє лихо. Що ж сталося?

— Феріде, чи почуваєш ти себе, дочко, вже досить сильною?

Цікавість вже взяла мене. Я намагаюся відповісти якомога спокійніше:

— Кажіть, пане лікарю. Ви вже не раз переконувалися, яка я дужа.

— Бери в руки перо й пиши те, що я скажу. Повір старому приятелеві…— І він, часто зупиняючись, наче ще раз обмірковував кожне слово, проказав мені: — «Високоповажній президії ради освіти міста Кушадаси. Стан здоров’я не дозволяє мені й далі лишатися на педагогічній роботі. Прошу звільнити мене з посади завідувачки жіночим руштіє міста Кушадаси». А тепер, — вів лікар далі,— довго не думай і нічого не питай, а підпишися внизу й дай цього папера мені. Феріде, у тебе тремтять руки? Ти боїшся глянути мені в обличчя? То й добре, дочко… Адже ти глянеш на мене своїми чистими очима, й мені буде соромно. Сталося щось незвичайне. Ти й не здогадуєшся? То слухай. Але? якщо ти почнеш хвилюватися та непокоїтися, то я змушений буду замовкнути. Ти мусиш знати все, бо помиляєшся, коли думаєш, що за три роки самостійного життя пізнала людей. Я живу на світі вже майже шістдесят літ, та й то не пізнав. Вже стільки підлості довелося зазнати на віку, але такого!..

Хіба є щось чистіше й прекрасніше в світі, як дружба? Я кілька тижнів ходив біля тебе, мов біля рідної дочки. І знаєш, що про нас думають, які плітки снують? Ні, ти не зможеш навіть уявити собі! Адже балакають, начебто ти моя коханка. Не затуляйся, тримай голову вище! Глянь мені в очі! Обличчя затуляють тільки ті, кому забракло честі. А в наших стосунках хіба є щось сороміцьке? І слухай мене, Феріде, до кінця. Ці брудні плітки вийшли з вашої школи, їх рознесли по людях твої колеги. А причина одна. Чому директрисою призначили якусь Феріде, а не когось із них? Півроку тому я не сказав тобі, а сам хотів допомогти тобі й написав листа в Ізмір своєму приятелю дефтердарові, щоб тобі дали кращу посаду. А це ще підлило олії у вогонь — плітки тліли, як вугілля, кілька місяців, аж поки не дійшли до ра^и освіти. Ба, почув навіть каймакам [98] Каймакам — начальник повіту. . Почалася в канцеляріях писанина офіціальних паперів, навіть розглядали цю справу. Дирекція відділу освіти заходилась вивчати твою біографію і прийшла до висновку, що вона заплямована. Те, що ти виїхала зі Стамбула, а потім і з центрального руштіє Б., здалося їм підозріливою втечею. Два з половиною роки тому якась невідома рука допомогла тобі просунутися по службових сходинках з небаченою в міністерстві освіти швидкістю від сільської вчительки до викладачки жіночої педагогічної школи. Потім знову таємниче зникнення, ти їдеш в інше містечко, але й там тобі не вдалося пожити довше. Рада освіти міста Ч. на запит відповіла таке, що я начебто отруту ковтнув. Аби ти тільки знала, Феріде… Ні-ні, годі й сказати. Навіть мій нецеремонний солдатський язик не ладен вимовити тих слів, які так легко вилилися з-під пера цих вихованих, високоосвічених, культурних людей. А вже ти знаєш, який я нестриманий і як брутально можу лихословити… Отже, мені все це нагадало хортів, якими травлять поранену лань…

Твій найзвичайнісінький вчинок тлумачився як щось страхітливе, і в паперах його висували як доказ проти тебе. Захворіє якась школярка — ти кличеш до школи мене. Померла наша дівчинка — й ти притислася своєю бідною голівонькою до мого плеча. А потім ти захворіла сама, і я весь час просиджував коло твого ліжка. В цьому всьому вони побачили злочин. їх обурює наше сороміцьке поводження. Вони, крім того, вважають, що ми сміємося з моралі, звичаїв, честі й цноти цього краю, обпльовуємо людей, які нас оточують. Ми буцімто казали всім, що ти хвора, а самі попідручки прогулювалися полем, каталися на гармані. їх обурює те, що ти тішила в саду коня, а школи до початку навчального року не приготувала. А тепер вони кажуть: «Бач, мало їм того, так вони ще поїхали в садибу за місто…»