Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.

— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?

Гайруллах-бей затулив мені долонею рота:

— Годі, Феріде! Облиш. Ти примусиш мене зробити таку дурницю, якої я не робив ще ні разу в житті. Я можу заплакати…

Лікар підняв руку до осіннього сонця, яке пронизало голе, сухе гілляччя дерев.

— Я вже старий. Мені довелося бачити немало людського горя та злиднів. Скільки очей закрив я оцією рукою! Та коли прекрасна дитина, чиї пустотливі вустонька ще здригаються, ніби шукають нагоди розсміятися, так спокійно говорить про необхідність смерті, хіба це не страшна трагедія! Такої я ще не бачив.

Гайруллах-бей скинув з колін плед і довго ходив по хаті. Нарешті він зупинився переді мною й сказав:

— У такому випадку треба вдатися до останньої ради. Я залишаю тебе в своїй хаті на основі закону, так, як того вимагає шаріат [99] Шаріат — релігійне право мусульман. . Я захищатиму тебе, Феріде. Готуйся і ти, це буде в четвер…

Ось тиждень вже, як ми в Кушадаси. Завтра я вже буду наречена. Позавчора Гайруллах-бей поїхав до Ізміра, мав там якісь справи та й хотів купити дещо в хату. Сьогодні сповістив телеграмою, що повернеться увечері.

Я казала йому, що немає ніякої потреби витрачати гроші на якесь майно, але він боронився якимись дивними доказами:

— Ні, люба наречено, не купити нічого — отже, посвідчити, що я старезний дідуган. Так, природа помилилася, що поставила нас на межі в сорок літ. Та дарма. Справжня молодість — це коли юна душа. Ти не зважай на вік, я дужчий за двадцятирічного юнака. До того ж я хочу бачити тебе вродливою, пишно вбраною нареченою. Моє переконання тверде: я привезу тобі з Ізміра небачене весільне вбрання.

Я мовчки дивилася поперед себе.

— Я приготував тобі ще й юзгорюмлюю [100] Юзгорюмлюю — предмет, дарований нареченим нареченій в день весілля. (Кінець щоденника Феріде) ,— вів далі Гайруллах-бей. — Це несподіваний подарунок. Ось відгадай, що це — сережки, перстень, діамант чи перли?.. Ні та й ні. Не відгадаєш. Я подарую тобі притулок для сиріт.

Я здивовано глянула на Гайруллах-бея. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою.

— Бач, я знав, як тобі догодити. Нашу садибу Ала-джакая ми перетворимо на притулок для сорока сиріт, наберемо їх з навколишніх сіл. Я лікуватиму їх, а ти будеш вчителькою й матір’ю.

Ці рядки написані край вікна в кімнаті, де я лежала, коли одужала.

В саду — падолист. Дерева вже напівголі, вітер несе сухе листя у вікно, й той сухолист падає на пожовклі сторінки мого щоденника.

Лагідні голубі ледь пригаслі очі мого товариша, його чиста батьківська любов й співчуття не давали моєму серцю охолонути. Це був останній зелений листок на оголеному дереві. Та й він зів’яв у той день, коли мені довелося глянути на старого лікаря як на нареченого. Що робити? Таке життя, і я мушу скоритися.

Ось і остання сторінка мого щоденника. Він списаний маленькими кривульками, схожими на сліди лапок комашні. Разом з моїми злигоднями закінчується й зошит. Який сумний збіг! Ніколи вже не вестиму щоденників і нізащо не почну описувати нове життя. Та й про що розповідати… Завтра я стану дружиною іншого й не матиму вже ані права, ані одваги писати. Хіба буде щось спільне у молодої жінки, яка післязавтра вранці прокинеться в кімнаті іншого, з Чаликушу, все життя котрої лише звичайненька пісенька та кілька сльозинок?..

Сьогодні Чаликушу назавжди помре під осіннім листям, яке влягається на сторінках щоденника, скропленого слізьми.

Нащо приховувати правду в останню мить розлуки? Цього щоденника, якого ти ніколи не прочитаєш, я писала для тебе, Кямране. Так, усе, що я оповіла тут, — то тільки для тебе. Сьогодні нарешті скажу правду: я зробила помилку, і годі її виправити. Так, незважаючи на все, я знала, що ти мене кохав і я могла б бути з тобою щаслива. Та мені здалося цього замало. Я хотіла бути дуже, дуже коханою, якщо вже не так, як люблю сама (бо це неможливо), то хоча б приблизно. А чи мала я право на таке кохання? Мабуть, ні. Я, Кямране, мала й нерозумна дівчинка. Адже ти кохаєш так, як це тобі властиво, та й закохати в себе теж можеш тільки так. Чи не правда, Кямране? Я ж не розуміла цього…

Хто знає, яка чарівлива жінка була твоя «жовта квітка»! Це я кажу не на те, аби дорікнути. Повір мені, Кямране. Якщо вона подарувала тобі щастя, я ладна в думці помиритися з нею. Хто знає, які прекрасні слова говорила вона тобі, які чудовні листи вміла писати! А я… Либонь, стала б гарною матір’ю твоїм дітям, нашим дітям. Та й по всьому.