Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Гаразд, ти помилився, та хіба ж не було змоги все виправити.

— Я вчинив погано, навіть підло. Феріде поїхала від нас обурена. І я, натрапивши на її слід, раптом злякався зустрічі. Адже у Феріде було вражене не тільки серце, а й гордість. Хто знає, як тільки було їй самій їхати на чужину! Якби я постав перед нею, коли ще не минуло й півроку, вона могла б зовсім ошаленіти і вчинити казна-що. Я ледве дочекався весни і вже готувався їхати, бо мав надію, що знайду її в сільській школі, як мене підкосила ота триклята хвороба, і я три місяці пролежав у ліжку. А коли поїхав у Б., було вже пізно. Мені розповіли, що вона покохала хворого композитора. Казали, що вона загадувала йому грати біля водоспаду на тамбурі й клала свою невірну голову коханому на коліна та дивилася йому в очі. Дядьку, скільки років я мріяв про її очі, думав, що вони мої, тільки мої, а одного дня…

Кямран замовк і зіщулився, наче хотів заховатися в комірі від вітру, а потім знову почав дивитися на піщаний берег, де вже горіли вогнища рибалок.

Азіз-бей теж зажурився.

— Кямране, — сказав він, — ти, сину, здається, вдруге помилився. Чаликушу не з тих дівчат, які так швидко забувають все, втішаються та й знаходять якесь там своє щастя.

Кямран знову посміхнувся гірко й похитав головою:

— О дядечку, не хвилюйтеся. Феріде теж щаслива, ось уже два роки. Мені казали ті, хто бачив її й знає.

її чоловік — старий лікар, дуже багатий. Одна приятелька Феріде, дружина мого товариша, інспектора шкіл, що готує чиновників, зустріла ЇЇ якось в Кушадаси. Чали-кушу така, як і була, — сміється, жартує. Вона розповіла подрузі, що виховує сиріт. їх у неї щось двадцятеро. До їхньої садиби їхати з міста кілька годин. Феріде щаслива, й кажуть, ніби не може розлучитися з чоловіком навіть на півгодини. Коли приятелька почала говорити щось про Стамбул та рідню, Феріде й слухати не захотіла. Я, каже, не можу чути про те місто й тих людей. Я знаю, що скривдив її. Але ж будьте справедливі й ви. Як швидко забула вона мене! Хоча кому потрібен мій жаль! Я мовчу. Тільки я вийду, мабуть, та прийду пішки. Погана дорога, так трусить. А ви їдьте щасливо.

— Ой ці мені чиновники, такі слабосилі! Скільки років я домагався, щоб побудувати цю дорогу. Сам пікся тут на сонці, мов підрядчик. Але не одбріхуйєя, бо не дорога тут винна… Боже мій, як добре зробили, що сім років тому звільнили мене з посади мутасарифа. А ти йди, сину, пройдися трохи. Тільки не барися. Постаріли вже і я, і твоя тітка, вже не ті, що раніше. Якщо запізнишся, то вона збожеволіє турбуючись, а я — з голоду.

Кямран зліз край мосту. Десять років тому такого ж самого серпневого вечора він сидів на трухлявих дошках на цьому мосту, звісивши вниз ноги. Три тижні вже гостював він у Текірдазі й щодня надвечір приходив сюди й повертався в задумі додому, коли вже поночіло.

Якось увечері Мюжгян (її чоловік був якраз в тимчасовому відрядженні в Анатолії, через що вона з дітьми приїхала в Т^кірдаг) сказала Кямранові:

— Ти якийсь стомлений. Певно, далеко ходив?

Кямран сумно усміхнувся:

— Ти вгадала, Мюжгян. Я ходив дуже далеко… В минуле десятирічної давності…

Він хотів іще щось сказати, але Мюжгян скривила губи, наче нічого не зрозуміла, й повернулася до нього спиною, промовивши тільки:

— Ти ба!..

Вже багато літ гнівається вона на Кямрана, і так запекло, як це може тільки жіноче серце.

Кямран йшов садами. Смеркало, та гори ще палали від червленого призахідного сонця. Відчувався подих ночі. Небо було що та пізня фіалка, в якої вже поблякли на краях пелюстки.

Кямран став на стежці, що в’юнилася між деревами, й довго дивився в зеленаві сутінки, де коли-не-коли спалахували вогником світлячки. Колись на цій стежці він побачив Феріде. Вона була в коротенькій матросці, з-під шапочки кучерявилися коси. Як зараз бачить він: Чали-кушу йде поперед нього й передками маленьких черевичків без підборів підбиває камінці.

Минали хвилини. Кямран знав, що його чекають, та не квапився, проте, а ще й уповільнював ходу, наче шукав на цій стежині своє минуле щастя.

Біля воріт замріяла жіноча постать. То була Мюжгян. Вона майже щовечора гуляла із своїм малим синочком. Тримаючи його за руки, вона вчила хлоп’я ходити.

Ось вона побачила кузена й помахала рукою.

— Кямране, чого це ти так поволі? Десь забарився?

— Ти ж бачиш, Мюжгян, який гарний вечір…

Мюжгян нічого не одказала, хоч видно було, їй кортить побалакати.

Вони увійшли на подвір’я, освітлене голубим світлом ліхтаря над ворітьми.