Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.

— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.

Феріде сумно кивнула головою:

— Якби ви тільки бачили, яка була дівчинка. Красуня. І не врятували.

— Скільки ж їй років було, Феріде? — знову запитала тітка Айше.

Феріде скрушно зітхнула й одказала:

— Тринадцять. Я шила їй чаршаф, готувалася стати тещею…

За столом почувся дружній регіт.

— Гай, Чаликушу, ти, либонь, все життя жартуватимеш, — вигукнув Азіз-бей.

Розповідь про тринадцятирічну доньку розвеселила усіх ще дужче, лише на очах у Феріде забриніли сльози. Вона притисла Недждета до грудей й почала розповідати історію Мунісе. Голос її все сумнішав і сумнішав.

Сиділи до пізньої години. Азіз-бей захвилювався:

— Феріде, дочко, ти стомилася в дорозі, іди лягай.

Та вона лише засміялася у відповідь, ще міцніше притискаючи до себе Недждета, який уже спав.

— Дарма, дядечку, я, навпаки, відпочиваю з вами. Я так стомилася від самоти.

її блакитні ясні очі й невеличка верхня губа усміхалися. То прокинулася та колишня Чаликушу. Вона без угаву говорила, говорила. її ж слухали, й милувалися нею, через що вона почала перекручувати слова, кривити рота, показувати язика та вбирати в себе щоки. Нестеменна дитина, котра знає, що її люблять і все подарують. Врешті Азіз-бей не втримався й почав жартувати, п’яний від радості, як колись давно. Це ще коли Феріде була маленька, він хапав її за підборіддя й цілував у губи, примовляючи: «Чаликушу, сяка-така! Це ти крала в мене черешні? Оддавай назад!» Тепер він знову вхопив її за підборіддя. Дарма що вона боронилася, дядько, під регіт родини, поцілував небогу. Потім пильно глянув їй у вічі й сказав:

— Сама винна, Чаликушу! Атож! Вже статечна дама, має родину, а душа й досі дитяча. Та й обличчя теж. Хто скаже, що це молодиця?

Кямран пополотнів. Цю мить він уперше відчув, що Чаликушу належить іншому.

_ III

Минуло два дні, а Кямранові й досі не вдалося побачити Феріде віч-на-віч. Десять років тому вона була дружня з багатьма дівчатами в Текірдазі. Тепер вони всі поставали дамами й не давали Феріде ні хвилини спокою. Весь час хтось приходив до неї В ГОСТІ. ЖІНКИсиділи там годинами, а потім ще й забирали Феріде з собою, водили до знайомих, гуляли в садах.

Мюжгян бачила, як страждає Кузен, і тішилася. Вона говорила йому співчутливі слова, але очі її все одно сміялися.

— Так, вони не дадуть Феріде бути самій. Але ж вона таки мусить трошки розважитися…

За весь час йому тільки двічі поталанило побачити Феріде: тоді увечері та ще раз на вулиці в чаршафі, коли вона поверталася з прогулянки.

На третій день Кямран прокинувся удосвіта, що для нього було незвично. Садиба ще спала. Кямран відчинив вікно і побачив у саду Феріде. Вона почула, як зарипіла віконниця, підвела голову, приклавши до чола руку, щоб затулитися від ранкового сонячного проміння, і промовила:

— Ви прокинулися, Кямран-бею? Як змінилися ваші звички! Колись, щоб розбудити вас, доводилося жбурляти у вікно каміння або сніг узимку. А це, бачу, і ви стали трохи анатолійцем. Коли я в Анатолії прокидалася о цій порі, мене соромили такими словами: «Ледащице, хіба можна вставати, коли вже встало сонце?»

Зараз Феріде знову схожа на ту веселу й спритну Ча-ликушу. її голос нагадував дзюрчання струмочка, й воно повнило серце відчуттям свіжої прохолоди.

— Феріде, можна, і я вийду в сад, — боязко запитав Кямран.

Феріде, не одводячи руки від чола, посміхнулася й відповіла, як і колись, приховуючи знущання в голосі:

— А чому ж ні? Це непогано було б, якщо ви, звичайно, не боїтеся, що ранковий холод не зашкодить вашому ніжному тілу. Я ж пригощатиму вас по-анатолій-ському.

Феріде привела Кямрана до крислатого горіха й посадила на стілець.

— Зачекайте, Кямран-бею, одну мить.

— Адже ми домовилися облишити ті гречні звертання…

— Майте терпіння, з часом прийде й це. Я ніяк не наважуся вдатися до такої нещаноби.

Кямран усміхнувся:

— Але ж це ще більша неповага. Феріде, я забороняю, бо коли чую: «Ви, Кямран-бею…», то мені здається, що ти глузуєш…

Феріде теж усміхнулася:

— Так, ви кажете правду. Ти кажеш правду. А тепер дозволь, я тобі принесу гарячого молока.

— Не треба, Феріде, будь ласка…

— Даремно ти борониш. Для анатолійки найбільша ласка — це коли їй дають можливість зробити те, що вона хоче… — А потім жартома, але з сумом у голосі додала — Адже в нас єдина змога сподобатися чоловікам — це бути гарною господинею.