Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Феріде, люба, я розповідаю тобі все, як є, прикрашати немає потреби. Можна було сказати неправду і втішати тебе ще деякий час, але ти стратила б поволі всі свої надії. Я не хочу цього. Мій фах і життєвий досвід навчили мене, що отруту треба ковтнути враз, і тоді людина або одразу вмирає, або ж виживає. А змішувати отруту з медами, пити ковтками — то брудна, препогана справа. Повідомляти про нещастя поволі — теж наче пиляти людину живцем…

Так, Феріде, життя вдарило тебе в обличчя, і якби ти була самітня, то, може, і наклала б головою. Адже десятки людей накинулися на маленьку, мов пташеня, дівчинку. Ще дякувати, що доля звела тебе з дідом, який вже на ладан дихає. Годинник мого життя ось-ось проб’є дванадцять. Та дарма. Щоб допомогти тобі, багато часу не треба. Я не пошкодую того часу, без жалю витрачу його на цей безглуздий нелад, тільки б вдалося все зробити. А ти, Феріде, не бійся, все спливає, і ти побачиш іще чудові дні. Ти молода, отож геть відчай!

Я хотів був сам віднести прохання про звільнення з роботи, та передумав. Не можна залишати тебе в такому стані саму. В житті дітей іноді навіть дрібниці багато важать. А ходімо лишень на свіже повітря, до наших овець та корів. Повір, тварини краще вміють віддячити за добро.

Старий лікар поклав у конверт моє прохання про звільнення й віддав його онбаші. На цьому клаптику паперу була не лише часточка мого життя, а й остання втіха безталанної Чаликушу.

Боже, як тоскно! Я леліяла свої мрії, а вони гинули, як і ті, кого я тільки починала любити. Осіннього вечора, три роки тому, померли дівочі сни Чаликушу, а разом з ними — і мрія про моїх дітей. Я втратила Мунісе, потім учениць… А я ж сподівалася, що вони втішатимуть моє самотнє серце…

Так опадає і в’яне восени листя.

Мені немає ще й двадцяти трьох, на моєму тілі й обличчі ще знак дитинства, а серце моє вже не палає. Воно згасло разом зі смертю моїх любих.

Три дні не залишав мене Гайруллах-бей ані на мить. Він не йняв віри, що я спокійно зустріла нове нещастя. Навіть уночі підходив він до дверей моєї кімнати й запитував:

— Феріде, тобі, може, щось потрібно? Якщо не спиться, то я зайду.

На третій день я прокинулася дуже рано. Був теплий ясний ранок. Я надоїла для Гайруллах-бея молока, приготувала сніданок.

І коли я з тарелею в руках ступила до його кімнати, весело, навіть можна сказати, щасливо усміхаючись, обличчя лікаря аж заясніло:

— Славно, Феріде! Як я тішуся! Не бери до серця. Невже ти одна повинна страждати, що світ несправедливий.

Я відчинила вікна, прибрала в хаті й почала розмову про справи в садибі та за наших овець і вівчарів. Усмішка не сходила з моїх вуст. Іноді я навіть намагалася посвистувати, як то раніше в пансіоні.

Годі й описати, як радів Гайруллах-бей. Я ж бачила, що він тішиться, і розходилася ще дужче.

Нарешті, переконавшись, що можна починати, я підсунула крісло лікаря до вікна, накрила його коліна пледом, а сама сіла на підвіконня.

— Лікарю, — почала я, — оце маю вам щось сказати.

Гайруллах-бей затулив очі рукою й відповів:

— Кажи, тільки злізь додолу, бо ще, не доведи аллах, полетиш униз.

— Не турбуйтеся. «Я -все своє дитинство просиділа на деревах. Та' й бачите ж, що я спокійна… Учора ввечері я довго мізкувала й щось придумала. Вам сподобається моя думка.

— Яка?

— Що треба жити.

— Що ти балакаєш?

— Нічого особливого. Просто я не накладу на себе рук. Кілька днів я думала про це, й навіть дуже серйозно.

Я говорила весело, мов безтурботна мала пустунка.

Старий лікар почав непокоїтися:

— Що ти городиш? Що це має означати? Якби я оце сидів на твоєму місці, то, мабуть, упав би так, що й кістки не позбирав би. Ти все-таки злізь, бога ради. Все буває.

Я засміялася і одказала:

— Пане лікарю, хіба це не безглуздо, боятися, що я кинуся з вікна, коли вже вирішила жити? А чому я так вирішила, зараз поясню. На це є багато причин. Найперше, те, що мені забракло сміливості. Ви не зважайте, що я інколи балакаю про смерть. Як там не є, а помирати — страшно. Правда, іншої ради в мене зараз і немає, та наважитися, пане лікарю, ніяк не можу.

Я говорила просто й спокійно, не зводячи голови.

Гайруллах-бей схвильовано ухопив мене за руку, силоміць стягнув з підвіконня й посадовив на стільчик.

— Але ж і тяжко тебе зрозуміти, Феріде! Глянеш на тебе — лялька, та й годі. Виросла завбільшки з мізинчик, а як глибоко відчуваєш усе. Така дивна, і скільки в тобі мужності… Гаразд, Феріде, кажи далі, я слухаю.