Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.

— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.

Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:

— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?

Я мовчала та тільки гірко посміхалася. Мені здавалося, що Решіт-бей ставиться до мене з повагою, надає ваги моїй роботі з його доньками. Він міг годинами жартувати з нами, грати в м’яча. А насправді все це… Мені згадалися слова секретаря відділу освіти: «Якби Решіт-бей захотів, то вас призначили б вчителькою французької мови. Мабуть, він має свої плани».

Кілька років тому я була б обурена такою розмовою, яку почала ключниця. Але зараз я тільки сказала якомога байдужішим голосом:

— Ми могли б бути з вами свахами й висватали б за Решіт-бея гарну дівчину. Але я, на жаль, через кілька днів уже поїду в Кушадаси. Через кілька місяців туди приїде мій наречений, і ми повінчаємося. Пошли вам, господи, всілякого гаразду, моя люба… Хочу раніше лягти…

Покоївка глянула на мене ошелешено, а я пройшла собі повз неї до своєї кімнати.

— Кушадаси, 25 листопада

«Ви їдете в Кушадаси?» — питали мене, а я тішилася, примовляючи собі: «Кушадаси! [92] Кушадаси — буквально: Пташиний острів. Це так схоже на моє ім’я Чаликушу! Там я матиму спокій і щастя, я чекаю на них вже стільки часу.

І передчуття не зрадило мене. Я полюбила Кушадаси. І не за те, що це якесь там гарненьке містечко. Кушада-си це не той вимріяний мною екзотичний острів, де ми з Мунісе, цією жовтавою папужкою, мали б жити тихо й самотньо, як Робінзон Крузо. Тут нема чого й думати про спокій. Навпаки, доводиться працювати більше, ніж будь-де. То чому ж тоді? — запитаєте ви. Відповідь дещо смішна. Та що робити, коли це правда. Я люблю Куша-даси якраз за те, що тут не заживеш тихим життям, що в містечку годі й шукати доброчинної краси. Мені здається, що природа хотіла завдати людям потаємних страждань і тому створила не тільки вродливі обличчя, а й прекрасні міста, моря…

Ко;ґи я місяць тому приїхала в це місто й прийшла до школи, старша вчителька, дуже хвороблива жінка років п’ятдесяти, посадила мене перед собою й сказала:

— Дочко, за три місяці я віддала сирій землі двох синів. Були такі дужі парубки!.. Очі мої не бачать цього світу. Тебе прислали на посаду другої вчительки. Ти молода й, либонь, освічена. Ось тобі школа, керуй, як сама знаєш. У нас є ще дві вчительки, вже зовсім старі, від них вже мало діла…

Я пообіцяла працювати не покладаючи рук і дотримала слова.

Вчора старша вчителька сказала мені:

— Феріде, не знаю, дочко, як тобі й дякувати. Ти працюєш в десять разів більше, ніж обіцяла. Школи нашої вже й пізнати не можна. І діти наче розквітли. Хай тебе сподобить аллах! Всі тебе люблять, і діти, і вчителі. Навіть я забуваю деколи своє горе й починаю сміятися з тобою, коли в серці ущухне біль.

Бідна жінка думає, що я працюю через те, щоб уволити її волю. Таж працювати, віддавати себе іншим — це ж так чудово! Та й Чаликушу стала знову Чаликушу. Де поділися тяжка втома та нарікання. Все минуло, мов швидка хмаринка, яка лиш на мить заступила ясне сонце.

Мені вже не страшно, коли я думаю, що, може, все своє життя доведеться віддавати їм всю любов, яка належала тим, кого одного осіннього вечора ще два роки тому вбили в моєму серці.

Ось вже кілька днів у всіх на вустах слово: «війна». Я спершу не зважала на це, адже всі мої думки були тільки про школу. Та сьогодні в містечку почався справжній переполох: оголошено війну.

— Кушадаси, 15 грудня

Ще тільки п’ятнадцять днів, як почалася війна, а вже їдуть ешелони поранених. Школу оповив сум, у багатьох моїх учнів у війську то батько, то брат… Діти, мов дорослі, носять в собі тихий смуток, хоч самим їм, звичайно, нічого не загрожує.