Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

У будинку Решіт-бея мене зустріли привітно й шанобливо, як панночку. Моя ноша ніколи не була заважка, та все-таки я вдячна старому служникові, котрий не дозволив мені нести валізку, а вихопив її у мене з рук і поніс до кімнати.

Мунісе ще не розуміє всіх тонкощів цього поводження, адже вона ще така мала. Розкішна вілла затьмарила її. Коли ми йшли нагору, Мунісе хотіла була пожартувати, як це не раз робила удома. Вона вхопила мене за поділ сукні й хотіла потягнути униз по сходах. Але я взяла її за руку й пошепки пояснила:

— Доньцю, ми в чужих. От якщо у нас знову буде своя хата, тоді можна.

І вона одразу ж принишкла, зрозумівши, що я хотіла сказати. Коли ми увійшли до кімнати, на її гарненькому личку вже не було втіхи. Яка ж вона чутлива! Мунісе кинулася мені на шию, притислася міцно-міцно й стала цілувати мене в обличчя.

Коли я зачиняла вікно, на узбережжі людей вже майже не було. Погасли ліхтарі, і море, яке ще недавно грало вогнями, покотило назад, оголивши смужку піщаного берега, та й, немов сонна дитина, поклало свою голову на білу постіль скель.

Сьогодні, коли я їхала сюди… Ні, про це я не писатиму… Нехай колись…

Каршияка, 7 жовтня

У будинку Решіт-бея жити непогано. Мої учениці — старша — моя ровесниця, а менша теж не набагато молодша. Старшу звати Фергунде, вона — викапаний татуньо, тільки вередлива дуже. Натомість Сабагат — мов писанка, та ще й дуже мила.

Якось одна із служниць сказала мені, багатозначно моргнувши:

— Тоді небіжчиця ханим-ефенді хорувала і її лікував молодий лікар, військовий. Ханим-ефенді, мабуть, весь час дивилася лікареві в лице, отож і народилася така гарна дитина…

Над усе боюся я служниць. Хоча хіба я не одна з них? Я намагаюся поводитися з ними чемно й нічого не загадую робити. Через те вони мене поважають. Але тут має значення й те, як до мене ставиться Решіт-бей-ефенді.

Та найбільша вада цього дому — це те, що всі тут рояться, мов бджоли у вулику. Врешті, це мене не обходило б, але Фергунде й Сабагат наполягають, щоб я конче виходила до кожного гостя. Надто ж непокоїть мене, що в цьому будинку живе син Решіт-бея-ефенді — Джеміль-бей. Цей неприємний пустий молодик років тридцяти на десять місяців їздить проциндрювати батькові гроші в Європу, а в Ізмірі живе тільки два місяці. Дякувати, що ці два місяці вже закінчуються, а то я втекла б звідсіля ще три дні тому. Ви запитаєте чому? Тому, що все не так просто…

Три дні тому Сабагат і Фергунде затримали мене допізна у вітальні. Коли ж я вже вийшла звідти, на сходах було темно. Раптом вже на третьому поверсі дорогу мені заступила чоловіча постать. Я злякалася й хотіла бігти вниз.

— Не бійтеся, панно, це я, — почувся голос Джеміль-бея.

Мляве світло з вікна в кутку ледь освітлювало обличчя панича.

— Даруйте, бей-ефенді, я не впізнала відразу… — сказала я й хотіла пройти, але він теж ступнув праворуч і заступив вузенький прохід.

— Панно, мені оце не спиться, вийшов помилуватися місяцем.

Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:

— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…

— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..

Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.

Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.

— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?

«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,

а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:

— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…

Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.

— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.