Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Іхсан-бею, я, мабуть, ніколи вже не зустріну вас. А коли й зустрінемося, то я прикинуся, буцімто не пізнаю. Але я до смерті не забуду, що того дня, коли вам належало стати перед трибуналом, ви згадали про мене. Ви наказали навіть приховати, від кого ці квіти. Це говорить, що ваша душа — витончена. У щоденнику я збережу пелюстку троянди, а в серці — пам’ять про вас, як про щось надзвичайно чисте.

Довготелесий пасажир на палубі все ще насвистував свої сумні пісні. Я виглянула у вікно. Починався ясний світанок, ніби виходив з глибини моря.

Чаликушу, лягай спати. Твої повіки вже обважніли від утоми. Нащо тобі світання? Світанок — то час, коли жовті квіти, упокоєні любов’ю і сном, починають розплющувати свої щасливі очі,

Ізмір, 20 вересня

Вже майже три місяці я в Ізмірі. Справи мої кепські, лишилася остання надія. Якщо завтра і її втрачу, тоді хтозна, що й буде зі мною. Я боюся навіть думати наперед. Та жінка, що працювала старшою секретаркою й до якої писала рекомендаційного листа мюдіре-ханим, за місяць до мого переїзду в Ізмір захворіла й поїхала до Стамбула, аж на півроку. Хоч-не-хоч, довелося йти до завідувача відділу освіти самій. І кого ж, ви гадаете, я там побачила? А саме того «короля ледацюг» із Б., що весь час дрімав за своїм столом, а з людьми розмовляв, наче марив. Його заспані очі, які природа дарувала йому більше на те, щоб спати, а не дивитися на людей, мене, звичайно ж, не впізнали.

— Зайдіть за кілька днів… Подивимося, щось придумаємо.

Та вже я знала, що мовою цього сонька то мало означати кілька місяців. Так воно й було.

Сьогодні ж, коли я зайшла у відділ, завідувач був дещо люб’язніший, бо своїм лагідним голосочком промовив:

— Дочко, тут недалечко, всього дві години дороги, є одна сільська школа. Вода, повітря там пречудові, прегарна погода…

Це була копія тієї промови, яку він виголосив, посилаючи мене в Зейнілер.

Я не втрималася й зареготала:

— Не турбуйтеся, бей-ефенді, я можу продовжити сама. Керівники доклали чимало зусиль та коштів і створили там сучасну школу. Тепер потрібний тільки молодий, завзятий педагог, готовий на самозречення — такий як я… Чи не так? Дякую, бей-ефенді. Я спізнала ваше піклування ще тоді, коли ви послали мене в Зейнілер.

Я була впевнена, що він мене вижене. Та завідувач, на диво, навіть не розгнівався. Навпаки, він зареготав, а потім промовив тоном філософа:

— Обов’язок керівника. Що ж робити, дочко? Ти не поїдеш, він не поїде, а хто ж тоді поїде?

Раптом з кутка почувся хрипкуватий голос:

— Ба, яка крихітка! Горіхова лялечка, та й годі.

Горіхова лялечка? Тільки цього мені ще бракувало!

Наче мені й так уже не допекли ті прізвиська: Шовкопряд, Гюльбешекер… Я спаленіла й круто повернулася. Нарешті мені вдалося піймати хоч одного з тих негідників, що обзивають мене то «колодкою», то жучками та комашками. Мені захотілося провчити його так, щоб уже за всіх. Та не встигла я ще й почати, як той незаперечним тоном сказав завідувачу:

— Дай цій панночці все, що вона хоче. З любові до аллаха не ображай дитини.

— Як накажете, Решіт-бей-ефенді…— шанобливо од-казав завідувач. — Але зараз у нас і справді немає вільних місць. В рюштіє є вакансія для викладачки французької мови. Але це, звичайно, не для ханим…

— Чому ж, ефендім? — заперечила я. — Я викладала французьку в жіночій педагогічній школі Б.

— Так… — промимрив нерішуче завідувач. — Але ми оголосили конкурс, завтра екзамен.

— Чудово, — сказав Решіт-бей, — хай і панна візьме участь, а що хіба? Я теж прийду на екзамени, коли воля аллаха! Ви глядіть — не починайте без мене.

Цей Решіт-бей був, видно, неабияка особа. Тільки ж, боже милостивий, який він був гидкий! Я дивилася на його страхітливе обличчя й до болю кусала губи, щоб не зареготатися. Люди бувають або смагляві, або ж біляві. На парсуні ж бея-ефенді були всі кольори, починаючи хворобливим білим відтінком вавок, які ледве-но загоїлися, й закінчуючи неприємною вугільною барвою. Це був якийсь брудно-смаглявий колір, і дивним здавалося те, що комірець не робився чорним. Було таке враження, ніби хтось задля жарту наялозив сажею руку й витер її об щоки Решіт-бея. Пан мав оченята павіана, так близько сиділи вони одне біля одного. Повіки без вій нагадували червону вавку. Ніс теж вирізнявся тим, що тягнувся понад сивим вусом аж до нижньої губи. Та найсміхотворніші були щоки. Вони звисали з обличчя, мов у мавпочок, коли ті напхають рот горіхами.