Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Тату! — гукає вона.

— Анно! — кричить він. — Що ти тут робиш? Чого ти не спиш?

— Це Кора? — вона підходить ближче, важко дихаючи. Вона внизу сходів, батько наполовину спустився до неї. Світає — тепер вона бачить його обличчя.

— Так, це Кора! — кричить він. — Я повернув її тобі! — Згорток не рухається, лежить у його руках мертвим вантажем. Він підходить до неї.

Вона, нажахана, дивиться на нерухомий згорток у нього на руках.

Потім, якнайшвидше, підбігає до сходів йому назустріч. Спотикається, хапається, щоб не впасти. Простягає руки вперед.

— Дай її мені! — кричить вона.

Він передає їй згорток. Вона відгортає куточок ковдри, який закриває обличчя, нажахана тим, що може там побачити. Дитина така спокійна. Анна дивиться на обличчя маляти. Це Кора. Вона здається мертвою. Анні довелося прислухатися зблизька, щоб почути її дихання. Вона заледве дихає. Очі дитини рухаються під блідими повіками.

Анна ніжно кладе руку на груди Корі. Вона чує, як стукотить її маленьке серце — тук-тук, — відчуває, як животик підіймається та опускається. Вона жива, але нездорова. Анна сідає й одразу ж прикладає Кору до грудей. Там і досі є молоко.

Заслабла дитина, дещо оживившись, бере груди. А потім починає жадібно смоктати. Анна тримає дитину біля грудей — вона вже думала, що цей момент ніколи не повториться. Сльози течуть її обличчям, коли вона дивиться, як її дитина смокче молоко.

Вона зиркає на батька, який стоїть над нею. Він відводить очі.

Річард намагається пояснити:

— Хтось знову зателефонував, з годину назад. Призначив ще одну зустріч, на дорозі, по інший бік ярка. Цього разу з’явився чоловік. Я віддав йому гроші, а він віддав її мені. Дякувати Богові. Я якраз збирався принести її додому й розбудити тебе.

Він посміхається їй.

— Усе скінчено, Анно, вона знову з нами. Я повернув її тобі.

Анна дивиться на свою дитину, нічого не кажучи. Вона не хоче дивитися на батька. Кора знову з нею. Вона має зателефонувати Марко.

Шлунок Марко стискається, коли його таксі під’їжджає до будинку батьків Анни. Він бачить поліцейські патрульні машини та швидку, припарковані біля парадного входу. Упізнає також і машину детектива Ресбака.

Водій питає його:

— Ого, хлопче, що тут таке?

Марко не відповідає.

Анна зателефонувала йому на мобільний усього кілька хвилин тому й сказала:

— Вона в мене. З нею все добре. Ти маєш приїхати.

Кора жива, й Анна зателефонувала йому. Що буде далі — він і гадки не має.

Марко поспішає до передніх дверей будинку, який він полишив усього кілька годин тому, і вривається до вітальні. Він бачить на канапі Анну, що колисає на руках їхню маленьку дочку.

Поліцейський в уніформі стоїть за канапою, ніби захищаючи її. Батьків Анни в кімнаті немає. Марко дивується: де вони, що сталося.

Він кидається до Анни з немовлям і обіймає їх обох зі слізьми на очах. Потім він відхиляється й уважно дивиться на Кору. Вона худенька й хвороблива, але дихає та спокійно спить, склавши руки в кулачки.

— Дякувати Богові, — схвильовано каже Марко, він тремтить, і сльози котяться його обличчям. — Дякувати Богові.

Він дивиться на доньку в зачудуванні й легенько гладить її тьмяні кучерики. Ніколи він не був щасливішим, ніж тепер. Він хоче втримати цей момент, запам’ятати його назавжди.

— Її оглянули медики, з нею все гаразд, — каже Анна, — але потрібно буде піти з нею в лікарню, щоб усе ретельніше перевірити.

Анна виглядає спустошеною та втомленою, але він помічає, що вона також по-справжньому щаслива.

— Що сталося? Де твої батьки? — нарешті схвильовано питає Марко.

— Вони на кухні, — каже вона. Та не встигає Анна розповісти більше, як у вітальню заходить детектив Ресбак.

— Вітаю, — каже детектив.

— Дякую, — відповідає Марко. Як завжди, він не може нічого зрозуміти з вигляду детектива, не розуміє, що коїться за тими гострими пронизливими очима.

— Я дуже радий, що вашу дитину повернули живою та здоровою, — каже Ресбак. Він дивиться просто на Марко. — Я не хотів казати цього раніше, але це було малоймовірно.

Марко нервово сидить поряд з Анною, дивлячись на Кору, розмірковуючи, чи вихоплять у нього з рук цей щасливий момент, чи скаже Ресбак, що йому все про це відомо. Марко б хотів відкласти цю частину, бажано — назавжди, але він мусить знати. Напруга нестерпна.

— Як усе сталося? — знову питає він.

— Я не могла заснути, — каже йому Анна. — З вікна спальні я побачила, що батько йде до ярка. В руках у нього була спортивна сумка. Я вирішила, що він знову йде на зустріч із викрадачами. Я пішла за ним до ярка, а коли наздогнала його, вона вже була в нього. Викрадачі знову зателефонували й призначили ще один обмін. Цього разу прийшов чоловік і приніс Кору. — Вона повертається до детектива. — Коли я наздогнала батька, чоловік уже пішов.