Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Мені це все відомо, — беземоційно каже Анна. — Я знаю, що тієї ночі Марко забрав Кору й передав Дереку в гаражі.

— Знаєш? — дивується батько. — Звідки? Марко тобі розповів?

Марко затамовує дихання, боячись, що вона розповість про відео.

— Так, — каже Анна, зиркнувши на Марко.

— Це добре, Марко, що тобі вистачило мужності їй розповісти, — каже Річард. Він веде далі: — Я не знаю напевне, що сталося, але за моїми здогадками, хтось убив чоловіка в його хатині й забрав Кору. А потім обдурив Марко на обміні. Я думав, що всьому кінець, поки той, хто це зробив, не написав нам.

Він розпачливо похитав головою.

— Не знаю, чи озвуться вони знову. Можна лише сподіватися.

Доведений до відчаю, Марко втратив самоконтроль:

— Що за лайно! — скрикнув він. — Вам чудово відомо, що сталося! Це ви все це й затіяли. Ви знали, що мій бізнес не ладиться. Це ви підіслали до мене Дерека. Ви змусили його запропонувати мені викрадення — то була не моя ідея. Я ніколи цього не пропонував! Ви маніпулювали усім і всіма. Особливо мною. Дерек переконав мене попросити у вас грошей, і ви мені відмовили. Ви знали, в якому я безнадійному стані. Й одразу після цього, в найгірший момент, намалювався він і запропонував цей план. Це ви розіграли все як по нотах! Скажіть, це ви дали Дереку по голові?

Мати Анни нажахано зойкнула.

— Тому що, думаю, саме так усе й було, — продовжує тиснути Марко. — Це ви його вбили. Ви забрали Кору з хатини або ж найняли когось це зробити. Ви знаєте, де вона. І весь час знали. І ви не витратили жодного пенні. Тому що це ви стояли за аферою під час обміну. Ви найняли когось, хто прийшов без дитини й забрав гроші. Але хочете, щоб до в’язниці потрапив я. — Марко замовкає, щоб набрати повітря. — Може, вам узагалі байдуже, жива Кора чи мертва?

Річард переводить очі з Марко на Анну.

— Здається, твій чоловік з’їхав із котушок.

— Покажіть нам записку, — вимагає Марко.

— Що?

Здається, Річарда вдалося на мить спантеличити.

— Записку від викрадачів, сучий сину, — каже Марко. — Покажіть її нам! Доведіть, що спілкуєтеся з ними.

— У мене є телефон. Я не зберіг записку, — незворушно каже Річард.

— Ну правда, що ви зробили із запискою? — не відступає Марко.

— Я її знищив.

— І навіщо б вам це робити? — питає Марко. Усім у кімнаті очевидно, що він не вірить в існування записки, у те, що вона взагалі надійшла.

— Тому що вона компрометувала тебе, — каже Річард. — Це з неї я дізнався про те, що по інший бік слухавки будеш ти.

Марко сміється, але то не веселий сміх. То страшний сміх недовіри, що межує із люттю.

— І ви хочете, щоб ми повірили, що ви знищили записку через те, що вона доводила мою провину? Хіба ви не збиралися запроторити мене до в’язниці й тримати подалі від вашої доньки? — питає Марко.

— Ні, Марко, цього я ніколи не хотів, — каже Річард. — Не знаю, чому ти так вирішив. Я завжди намагався тобі допомогти, сам знаєш.

— Ох, скільки ж у вас лайна, Річарде! Ви погрожували мені по телефону — ви ж не будете цього заперечувати? Ви все це влаштували заради того, щоб мене позбутися. Ну бо, навіщо ж іще? Тож якби записка існувала, я більш ніж упевнений, що ви не знищили б її. — Марко нахилився до Річарда й загрозливим голосом продовжив: — Тож ніякої записки не було, правда ж, Річарде? І ніякі викрадачі не виходили з вами на звя’зок, бо ви і є викрадач. У вас був телефон Дерека — ви забрали його, коли вбили його, або хтось зробив це за вашим замовленням. Ви знали, де Кора, тому що ви зрежисерували усю цю п’єсу. Ви позбулися Дерека — можливо, це було заплановано від самого початку. Скажіть мені: скільки ви пообіцяли йому заплатити за те, що він допоможе посадити мене за викрадення?

Марко спирається на спинку канапи. Він бачить, що Еліс дивиться на нього великими наляканими очима.

Річард спокійно вислуховує звинувачення свого зятя. Потім повертається до Анни й каже:

— Анно, він вигадує все це, щоб відвернути нашу увагу від його провини. Я не маю до цього жодного стосунку, якщо не рахувати того, що зі шкіри пнуся, щоб повернути Кору. І захистити його від поліції.

— От брехло! — у розпачі каже Марко. — Ви знаєте, де Кора. Віддайте її нам! Подивіться на свою доньку! Погляньте лиш на неї! Поверніть їй дитину!

Анна підняла голову й дивиться тепер то на батька, то на чоловіка. Її обличчя спотворене горем.

— То, може, тоді зателефонуємо в поліцію? — кидає виклик Річард. — Нехай вони в усьому розберуться.