Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Ніхто майже напевно ніколи не бачив його із Брюсом. Принаймні він не може згадати нікого, хто бачив би їх разом.

Він не зможе примиритися із собою, якщо не зробить усього можливого для порятунку Кори.

Спершу він мусить сказати Анні. Він розмірковує ще хвилинку, вагаючись, а потім каже:

— Анно.

— Що?

— Глянь сюди.

Вона підходить і дивиться з-за плеча в газету, туди, куди Марко вказує пальцем. Роздивляється фото.

— І що? — питає вона.

— Впізнаєш його?

Вона дивиться ще раз.

— Не думаю. А хто це?

— Я певен, що бачив його, — каже Марко. — Десь поблизу.

— Де?

— Точно не знаю, але в нього знайоме обличчя. Я точно нещодавно бачив його, в нашому районі, неподалік від нашого будинку.

Анна придивляється уважніше.

— Знаєш, думаю, я таки бачила його раніше, але не знаю де.

«Так навіть краще», — думає Марко.

Перш ніж іти до відділка, Марко відкриває лептоп і шукає інформацію про вбивство Дерека Гоніґа, вишукує всі можливі подробиці. Сюрпризи йому ні до чого.

Інформації небагато. Справа не набула особливого розголосу. Дерек Гоніґ незадовго до смерті відпросився з роботи, щоб побути у своїй хатинці. Його знайшла жінка, що прибирала там раз на місяць. Він жив сам. Розлучений, дітей немає. Коли Марко це читає, його кидає в холодний піт. Чоловік, якого він знав як Брюса, казав йому, що в нього троє дітей і він знає, як поводитися з немовлям, і Марко йому повірив. Тепер його власні дії шокують його. Він віддав свою дитину людині, яку, виявляється, зовсім не знав, довіривши їй турботу про свою маленьку доньку. Ну як можна було так вчинити?

Анна та Марко приходять у відділок без попередження. «Ауді» їм повернули напередодні. Марко тримає в руці газету й запитує про детектива Ресбака у чергового. Субота, але Ресбак на місці.

— Маєте хвилинку? — питає Марко в Ресбака.

— Звісно, — каже детектив і запрошує їх в уже знайому кімнату. Дженнінґз у нього за спиною бере ще один стілець. Вони сидять учотирьох, дивлячись одне на одного.

Марко кладе газету на стіл перед Ресбаком і вказує на фото вбитого.

Детектив дивиться на фото, пробігає очима коротку замітку й підіймає очі на Марко.

— Так, і що?

— Я упізнав його, — каже Марко.

Він знає, що видається нервовим, хоча й щосили намагається приховати нервування.

Він цілеспрямовано дивиться детективу просто у вічі.

— Думаю, я бачив його протягом останніх двох тижнів до викрадення Кори.

— Де? — питає Ресбак.

— В тому-то й проблема, — неоднозначно відповідає Марко. — Точно я не знаю. Але тієї ж миті, як побачив фото, я згадав, що нещодавно зустрічався з ним, і не раз. Думаю, це було десь неподалік від нашого будинку, в тому районі — на нашій вулиці.

Ресбак уважно дивиться на Марко, стиснувши губи.

— Анна теж його впізнала, — каже Марко, киваючи на дружину.

Ресбак переводить погляд на Анну.

Анна киває.

— Я теж бачила його раніше, але не можу пригадати, де.

— Ви впевнені?

Анна знову киває.

— Зачекайте-но хвилинку тут, — каже Ресбак, і вони з Дженнінґзом виходять із кімнати.

Анна з Марко мовчки чекають. Вони не хочуть говорити між собою, знаючи, що їх знімають на камеру. Марко доводиться зусиллям волі пригнічувати свою нервозність. Йому хочеться встати й ходити по кімнаті, але він змушує себе лишатися на місці.

Нарешті Ресбак повертається.

— Я сьогодні сам туди поїду. Якщо там є щось, що стосується вашої справи, я вам повідомлю.

— Як думаєте, коли можна чекати вашого дзвінка? — питає Марко.

— Я не знаю. Зателефоную вам якомога скоріш, — обіцяє Ресбак.

Анні та Марко лишається лише повертатися додому й чекати.

Вдома Марко не знаходить собі місця. Він міряє кроками будинок. Він діє Анні на нерви. Вони визвіряються одне на одного.

— З’їжджу в офіс, — кидає він Анні. — Мені потрібно перемкнутися на інші справи й приділити увагу деяким клієнтам. Поки вони в мене ще є.

— Прекрасна ідея, — погоджується Анна, бажаючи, аби він пішов.

Вона відчайдушно потребує довгої розмови зі своєю психіаторкою. Лумсден перетелефонувала їй невдовзі після термінових повідомлень, які вона лишила на її автовідповідачі, й хоча лікарка була чуйна й щиро підтримала її, та цієї розмови було аж ніяк не досить. Доктор порадила, поки вона не повернеться, поговорити з іншим лікарем, який її заміняє. Але Анна не хоче говорити з лікарем, якого не знає.

Анна думає про те, щоб з’ясувати стосунки із Синтією. Вона не думає, що Синтія вкрала її дитину, сьогодні — ні. Але їй хотілося б знати, що відбувається між Синтією та її чоловіком. Можливо, Анна зосереджується на цій проблемі тому, що про це думати не так боляче, як про те, що сталося з її дитиною.