Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Завершуючи цю фразу, Анна туманно пригадує про ті фінансові дані, на які натрапила в комп’ютері Марко. Вона не вникала в них і не питала про це Марко — тепер вона думає: невже вона щойно збрехала поліції?

— Ви вважаєте, що чоловік із вами відвертий?

Анна червоніє. Її бісить те, що вона себе видала. Вона обмірковує відповідь.

— Так, я вважаю, що він зі мною щирий, — затинається вона, — здебільшого.

— Здебільшого? Хіба чесність не стала величина? — питає Ресбак, трохи нахилившись уперед.

— Я чула вашу розмову, — раптом зізнається Анна. — В ніч після викрадення. Я сиділа на майданчику сходів. Я чула, як ви звинувачували Марко в тому, що він приставав до Синтії. Вона сказала, що він почав першим, а він заперечував.

— Мені шкода, що ви це почули. Я не знав, що ви слухаєте.

— Мені теж шкода. Краще б я не знала цього.

Вона дивиться на зібгану серветку, яку смикає в руках у себе на колінах.

— Ви вважаєте, що це він домагався сексуальних стосунків із Синтією чи що все було навпаки, як Марко каже?

Анна торгає серветку в руках.

— Я не знаю. Вони обоє винні.

Вона підіймає очі на детектива.

— Я ніколи їм обом не пробачу, — гарячково додає вона.

— Давайте повернемося, — пропонує Ресбак. — Ви сказали, що чоловік добре забезпечує вас. Він розповідає вам, як ідуть справи у бізнесі?

Вона розриває серветку на дрібні шматочки.

— Останнім часом я мало цим цікавилася, — каже Анна. — Я була повністю зайнята піклуванням про дитину.

— І він не розповідав вам про те, як справи в компанії?

— Ні, останнім часом — ні.

— А вам не здається, що це якось дивно? — питає Ресбак.

— Та ні, — каже Анна, думаючи, що взагалі-то — так. — Дитина віднімала увесь мій час. — Їй перехопило в горлі.

— Сліди шин у вашому гаражі — вони не від вашої машини, — каже Ресбак. — Незадовго до викрадення хтось скористався вашим гаражем. Ви бачили дитину в ліжечку опівночі. Марко був у вашому будинку з дитиною о дванадцятій тридцять. У нас є свідок, який бачив, як о дванадцятій тридцять п’ять проїздом з боку вашого гаража їхала машина. Немає жодних доказів перебування чужої людини у вашому будинку чи на подвір’ї. Можливо, о дванадцятій тридцять Марко забрав дитину й віддав своєму спільнику, який чекав на нього в гаражі.

— Що за маячня! — каже Анна, підвищуючи голос.

— Чи здогадуєтеся ви, хто б міг бути його спільником? — наполягає Ресбак.

— Ви помиляєтеся, — впевнено каже Анна.

— Та невже?

— Так. Марко не викрадав Кори.

— Дозвольте вам дещо пояснити, — каже Ресбак, нахиляючись до неї. — У вашого чоловіка проблеми в бізнесі. Великі проблеми.

Анна відчуває, що блідне.

— Справді?

— Боюся, що так.

— Щиро кажучи, детективе, проблеми в бізнесі мене зараз мало хвилюють. У нас украли дитину. Яке значення тепер мають гроші для нас обох?

— Ну просто… — Ресбак замовкає, ніби передумавши закінчувати речення. Він дивиться на Дженнінґза.

— Що таке? — погляд Анни нервово перестрибує з одного детектива на іншого.

— Просто я бачу у вашому чоловікові те, чого, можливо, не бачите ви, — каже Ресбак.

Анна не хоче ковтати цю наживку. Але детектив чекає, поки тиша не стає задовгою. У неї немає вибору.

— Наприклад?

Ресбак питає:

— А вам не здається, що, не розповідаючи вам про справи, Марко вами маніпулює?

— Ні, з огляду на те, що я не виявляла цікавості. Можливо, він намагався захистити мене, знаючи, що я й так у депресії.

Ресбак нічого не каже, просто дивиться на неї своїми пронизливими блакитними очима.

— Марко — не маніпулятор, — наполягає Анна.

— А які стосунки між Марко й вашими батьками? Марко й Річардом? — питає Ресбак.

— Я вже казала вам, що вони не люблять одне одного. Вони терплять товариство один одного заради мене. Та це провина моїх батьків. Що б Марко не робив — їм завжди здається, що це не достатньо добре. З ким би я не одружилася, вони б ставилися до мого чоловіка так само.

— Як ви вважаєте, чому?

— Я не знаю. Просто вони такі. Вони проявляють гіперопіку, і їм дуже важко догодити. Можливо, тому, що я єдина дитина.

Серветка в її руках перетворилася на паперові крихти.

— В будь-якому випадку, проблеми в бізнесі не важать аж так багато, я б так не сказала. У моїх батьків багато грошей. Вони б завжди могли допомогти, якби ми цього потребували.

— Але чи погодилися б вони?

— Звісно, погодилися б. Мені достатньо було просто попросити. Батьки ніколи мені не відмовляли. Саме так ми й отримали п’ять мільйонів для Кори.