Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Ресбак знову киває, уважно слухаючи.

Марко продовжує, нервуючи дедалі більше.

— Коли вона сказала, що їй поставили діагноз «післяпологова депресія», я не хотів зациклюватися на цьому, розумієте? Я хотів підтримати її, але вона не все мені розповідала.

Він починає знову терти долоні об джинси.

— Тож я почитав про це в Інтернеті, але не тут, не вдома, тому що не хотів, щоб вона знала, що я хвилююся. Тож я скористався робочим комп’ютером.

Марко відчуває, як червоніє. Все пішло не так. З його слів виходить, наче він підозрює Анну, наче не довіряє їй. Звучить так, ніби в них є секрети одне від одного.

Ресбак дивиться на нього з кам’яним виразом обличчя. Марко не може зрозуміти, що той думає про все це. Це виводить.

— Тож я хотів, щоб ви знали, якщо ви раптом перевіряли мій комп’ютер на роботі, чому я ходив по тих сайтах про післяпологову депресію. Я намагався зрозуміти, що з нею коїться. Я хотів допомогти.

— Я розумію, — Ресбак киває, ніби цілком його розуміє. Але Марко не вдається визначити, що він собі думає насправді.

— Нащо вам знадобилося повідомляти мені, що ви читали про депресію на роботі? У вашій ситуації це видається цілком природним, — каже Ресбак.

Марко поза шкірою йде холод. Невже він зробив тільки гірше? Він щойно наштовхнув їх на думку покопирсатися в його комп’ютері? Чи варто йому пояснити також і про лінки на вбивства, чи краще лишити все як є? В якусь мить він запанікував, не знаючи, що робити далі. Він думає, що вже й так достатньо все зіпсував.

— Я просто подумав, що мушу вам сказати, — відрізав Марко і встав, щоб піти, сердитий сам на себе.

— Чекайте, — каже детектив. — Ви не проти, якщо я запитаю вас про дещо?

Марко сідає.

— Давайте. — Він схрестив руки на грудях.

— Це про минулу ніч, про те, що було після того, як ви повернулися від дитини о пів на першу.

— І що тоді було?

— Про що ви із Синтією говорили на подвір’ї?

Від цього питання Марко стає ніяково. А про що вони мали говорити? Чому він про це питає?

— Нащо вам знати, про що ми говорили?

— А ви пам’ятаєте? — питає Ресбак.

Марко не пам’ятає. Він узагалі не пам’ятає, щоб вони багато говорили.

— Не знаю. Ні про що. Просто теревенили. Нічого важливого.

— Вона дуже приваблива жінка, правда ж?

Марко мовчить.

— Ви згодні з цим? — перепитує Ресбак.

— Напевне, — відповідає Марко.

— Ви сказали, що минулої ночі на подвір’ї між пів на першу і першою, коли ви разом повернулися всередину, ви нічого не бачили й не чули.

Марко опускає голову, не дивлячись на детектива. Він знає, до чого той хилить. Він починає пітніти.

— Ви сказали, — і тут детектив переглядає свого записника, — ви сказали, що не звернули уваги. А чому ви не звернули уваги?

Що, в біса, йому робити? Він знає, куди править детектив. Марко мовчить, як боягуз. Але він відчуває, як кров пульсує у вені на скроні, й думає про те, чи помітив це детектив.

— Синтія каже, що ви наблизилися до неї, що ви її домагалися на подвір’ї.

— Що? Ні, такого не було, — Марко різко підіймає голову й дивиться на детектива.

Детектив знову переглядає записника, гортає сторінки.

— Вона каже, що ви гладили її пальцями по ногах, поцілували її, посадили собі на коліна. Вона сказала, що ви були дуже наполегливим, що ви захопилися.

— Це неправда!

— Що неправда? Ви її не цілували? Чи ви не захопилися?

— Ні! Тобто я її не чіпав, це вона до мене чіплялася.

Марко відчуває, що розчервонівся, він розлючений на себе. Детектив мовчить. Марко затинається, квапливо підбираючи слова, щоб захистити себе, постійно повторюючи про себе: «От брехлива курва» .

— Все було не так, — наполягає Марко. — Це вона все почала.

Він зіщулюється від того, наскільки по-дитячому це звучить. Він вдихає, щоб заспокоїтися.

— Вона підійшла до мене. Я пам’ятаю, як вона підійшла й сіла мені на коліна. Я сказав, що їй не можна тут сидіти, і намагався її відштовхнути. Але вона взяла мою руку й поклала собі під спідницю. На ній була така довга сукня із розрізом збоку.

Марко вкривається потом, усвідомлюючи, як це звучить. Він намагається розслабитися. Переконати себе в тому, що, яким би покидьком не вважав його детектив, у нього немає жодних причин думати, ніби це якось пов’язано з Корою.

— Це вона мене поцілувала , — Марко замовкає і знову червоніє. Він бачить, що Ресбак не вірить жодному його слову. — Я заперечував, пояснював, що ми не повинні цього робити, але вона не вставала з моїх колін. Вона розстебнула мені ширинку. Я боявся, що нас хтось побачить.