Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Щоразу як відкривалася нова експозиція, вона запрошувала його — на відкритті було шампанське й частування, жінки в елегантних сукнях і чоловіки в хороших костюмах. Анна кружляла кімнатою, зупиняючись поговорити з людьми, що скупчилися перед якоюсь роботою — яскравими бризками фарби чи картиною тоналістів у похмуріших кольорах. Марко на цьому не розумівся. Найпрекраснішим експонатом, що незмінно привертав його увагу, завжди лишалася Анна. Він стояв віддалік, біля бару, пригощаючись сиром, чи просто осторонь і спостерігав за тим, як вона працює. Вона вчилася цьому в університеті, досліджуючи історію мистецтва й мистецтво сучасне, та окрім цього в неї був якийсь особливий інстинкт, пристрасть до цього. Марко виховувався без мистецтва, але воно було частиною її життя, і це йому в ній подобалося.

На весілля він купив їй у галереї картину — вона відчайдушно її хотіла, але казала, що вони ніколи не зможуть її собі дозволити, — дуже велике темне полотно молодого художника, яким вона страшенно захоплювалася. Та робота висить у них над камінною полицею. Але тепер вона навіть не дивиться на неї.

Марко перекочується на спину, очі йому пече. Він хоче, щоб вона впоралася із цим. Він не може дозволити поліції підозрювати їх, підозрювати їх сильніше, ніж вони підозрюють уже. Те, що вона сказала про докторку Лумсден, стривожило його. В її очах був страх. Невже вона сказала психіаторці про бажання нашкодити своїй дитині? Жінки часом думають про таке під час післяпологової депресії.

О господи. О Боже. Чорт забирай.

Його коп’ютер в офісі. Він гуглив «післяпологову депресію» і ходив за посиланнями про післяпологовий психоз, читав ті жахливі історії про жінок, які вбили власних дітей. Про жінку, яка задушила двох дітей. Про жінку, яка втопила п’ятьох дітей у ванній. Про жінку, яка заїхала з дітьми на машині в озеро. Боже милостивий, хай йому грець. Якщо поліція копирсатиметься в його офісному комп’ютері, то вони це знайдуть.

Хоча Марко просто лежить у ліжку, його кидає в піт. Він увесь липкий, голова йде обертом. Що подумає поліція, якщо вони це знайдуть? Вони вже вирішили, що Анна вбила Кору? Чи думають вони, що він допомагає це приховати? І якщо вони побачать у браузері його історію, чи не вирішать вони, що він почав хвилюватися про Анну вже декілька тижнів тому?

Він лежить на спині, широко розплющивши очі. Чи не варто самому сказати про це поліції, поки вони нічого не знайшли? Він не хоче справляти враження, ніби приховує щось. Вони запитають, чому він шукав інформацію на роботі, а не вдома.

Коли він встає, серце в нього б’ється, як скажене. Він спускається сходами, лишаючи Анну, що стиха сопить, у темряві за спиною. Детектив Ресбак сидить у вітальні в кріслі, яке, здається, стало його улюбленим, працюючи за своїм ноутбуком. Марко дивується — цей детектив, він узагалі спить хоч колись? І коли він звідси піде? Вони з Анною не можуть його вигнати, хоча їм обом і хотілося б.

Коли Марко заходить у кімнату, детектив Ресбак переводить на нього погляд.

— Я не можу заснути, — мимрить Марко. Він сідає на канапу, намагається підібрати слова для початку цієї розмови. Він відчуває, що детектив уважно дивиться на нього. Казати чи ні? Вони ще не були в його офісі? Вони ще не перевірили його комп’ютер? Чи зрозуміли вони вже, що його бізнес у халепі? Чи відомо їм, що він ризикує втратити компанію? Якщо й ні, то скоро стане. Він знає, що вони його підозрюють, вивчають його минуле. Але фінансові проблеми ще не роблять із тебе злочинця.

— Я хочу вам дещо сказати, — нервово каже Марко.

Ресбак спокійно дивиться на нього й відкладає ноутбук.

— Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно, — каже Марко.

— Добре, — відповідає детектив Ресбак.

Марко набирає повітря в легені, перш ніж промовити:

— Коли кілька місяців тому Анні поставили діагноз «післяпологова депресія», мене це, ну… неабияк схвилювало.

Ресбак киває:

— Воно й зрозуміло.

— Ну тобто, я ніколи не стикався з подібним. Вона була дуже пригнічена, знаєте. Постійно плакала. У неї не було сил. Я хвилювався за неї, але думав, що вона просто виснажена, що це тимчасово. Я думав, що коли дитина почне спати вночі, їй стане краще. Я навіть пропонував, щоб вона частково повернулася до своєї роботи в галереї, тому що їй це подобалося, і я думав, що там вона зможе розвіятися. Але вона відмовлялася. Їй здавалося, що цим я хочу сказати їй, що вона не здатна бути хорошою матір’ю. — Марко хитає головою. — Звісно ж, я так не вважав! Я запропонував найняти когось, щоб допомагали їй протягом дня, покликати якусь дівчину, щоб вона могла подрімати, та вона й чути не хотіла.