Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Що то була за машина? — запитує Ресбак, виймаючи записника.

— Не знаю. Я не знаюся на машинах. Шкода, що мій чоловік цього не бачив, він би точно вам відповів.

Вона кидає погляд на чоловіка, а той лише здвигає плечима на знак того, що нічим не може допомогти.

— Але, звісно, тоді я не думала нічого такого.

— Можете описати машину?

— Вона була невеличка, думаю, темна. Але фари були вимкнені — саме тому я й звернула на неї увагу. Мені видалося це дивним.

— Ви бачили водія?

— Ні.

— Хтось був на пасажирському сидінні?

— Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.

— Ви впевнені?

— Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.

— Не знаєте, о котрій це було?

— Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.

— Ви цілком упевнені щодо часу?

— Так, — відказує вона. — Цілком.

— Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? — запитує Ресбак. — Дводверна? Чотиридверна?

— Вибачте, — каже вона. — Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.

— Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, — каже Ресбак.

— Звісно.

Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.

Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс — проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з гаража подружжя Конті, якщо це дійсно було так. Якби ж тільки знайшовся свідок, який бачив цю машину в гаражі або як вона звідти виїздить о 00:35 ночі. Але та машина могла їхати звідки завгодно.

Ресбак дякує Полі та її чоловікові, вручає свою візитівку, і вони з Дженнінґзом виходять. Поліцейські зупиняються на тротуарі. Світає.

— Що думаєте? — питає Дженнінґз.

— Цікаво, — каже Ресбак. — Час. І той факт, що фари були вимкнені.

Інший детектив киває.

— Марко ходив до дитини о пів на першу. Машина їхала з боку гаража Конті о 00:35. Без світла. Можливо, спільник.

Так батьки стали його головними підозрюваними.

— Візьми кілька людей і поговоріть з усіма, чиї гаражі виходять на проїзд. Я хочу знати, хто їхав на машині о 00:35, — каже Ресбак. — Пройдіть по всіх будинках і спробуйте з’ясувати, чи не визирав ще хтось у вікно і чи не бачили вони чогось іще.

Дженнінґз киває:

— Гаразд.

Анна міцно тримає Марко за руку. Вона ледве не знепритомніла перед виходом до преси. Їй довелося сісти й опустити голову між колін. Сьома ранку, минуло вже кілька годин із моменту викрадення Кори. З десяток журналістів і фотографів чекають на вулиці. Анна завжди була замкненою людиною, такий надмір уваги для неї — тортура. Вона ніколи її не шукала. Але тепер Анна та Марко вимушені залучити ЗМІ. Їм потрібно, щоб Кора з’явилася на шпальтах усіх газет, на всіх каналах, в Інтернеті. Не можна просто взяти й викрасти дитину з чужого будинку й лишитися непоміченим. Довкола багато людей. Хтось обов’язково щось розповість. Анна та Марко мають це зробити, хоча й знають, що стануть мішенями злоязиких видань, якщо все випливе. Вони — батьки, які лишили без нагляду немовля, покинули свою донечку саму вдома. І тепер хтось украв її. Та вони просто хіт сезону.

Вони домовилися підготувати заяву, записували її за журнальним столиком — детектив їм допомагав. У заяві не згадувалося про те, що в момент викрадення дитина була вдома сама, проте Анна не сумнівалася, що рано чи пізно про це дізнаються. Вона відчувала, що варто впустити медіа у своє життя, і краю цьому не покладеш. Ніщо вже не буде особистим. Вони з Марко стануть сумнозвісними горе-батьками таблоїдів у супермаркетах. Їй соромно і страшно.

Анна та Марко виходять на ґанок через парадні двері. Детектив Ресбак стоїть поряд з Анною, а детектив Дженнінґз — поряд із Марко. Анна спирається на руку чоловіка, ніби от-от впаде. Вони домовилися, що заяву виголосить Марко, — Анні просто не стане сил. Вона виглядає так, ніби перший же сильний подув вітру може збити її з ніг. Марко вдивляється у натовп репортерів, зіщулюється, переводить погляд на папірець, що помітно тремтить у його руках. Спалахи камер безперервно блимають.

Анна дивиться на все це, ошелешена. Вулицю запружили репортери, фургони, телекамери, оператори, устаткування й дроти, люди, що тримають мікрофони біля сильно загримованих облич. Вона бачила таке по телевізору, все було саме так. Але тепер вона по інший бік екрана. Усе це видається нереальним, ніби відбувається не з нею. Вона почувається дивно, якось безтілесно, ніби водночас і стоїть на першій сходинці ґанку, роззираючись довкола, і дивиться на все згори й трохи зліва.