Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Темпл киває:

— Почнімо.

Він підходить до задньої частини вантажівки, відкриває дверцята. Звідти вистрибують два однакових чорно-білих англійських спаніелів-спрінґерів. Темпл скеровує їх голосом і руками. Собаки без повідців.

— Почнемо з машини, — каже Ресбак.

Він підводить їх до «Ауді» подружжя Конті. Собаки йдуть поряд із Темплом, демонструючи ідеальну слухняність. Криміналісти вже там. Побачивши собак, вони мовчки відступають.

— Що там у нас? Я можу запустити собак? — запитує Ресбак.

— Так, ми закінчили. Давайте, — відповідає один із експертів.

— Вперед, — командує Темпл собакам.

Собаки починають працювати. Вони обходять довкола машини, принюхуючись. Вони застрибують до багажника, потім на заднє сидіння, потім на переднє і швидко вистрибують. Вони підходять до кінолога, сідають поряд і дивляться вгору. Він дає їм винагороду й хитає головою:

— Тут чисто.

— Спробуємо всередині, — каже Ресбак із полегшенням. Він сподівається на те, що дитина ще жива. Він хоче помилитися щодо батьків. Він хоче знайти її. Потім він нагадує собі, що не має права сподіватися. Слід лишатися об’єктивним. Він не може дозволити собі поринати у свої справи емоційно. Інакше він просто не виживе.

Собаки нюхають повітря, підіймаючись сходами, і заходять до будинку. Всередині кінолог веде їх нагору, і вони починають з дитячої.

Анна сіпається, коли собаки заходять, відштовхує плечем руку матері й непевно встає. Вона мовчки, без жодного слова, спостерігає за кінологом із двома собаками.

Вона відчуває, що Марко підійшов до неї.

— Вони привели слідовиків, — каже вона. — Слава Богу. Тепер, можливо, щось з’ясується.

Вона відчуває, що він хоче взяти її за руку, але відштовхує його.

— Я хочу подивитися.

Детектив Ресбак виставляє перед нею долоню:

— Краще вам лишитися тут і дати собакам виконати свою роботу, — каже він м’яко.

— Вам потрібен її одяг? — запитує Анна. — Може, те, що вона носила, а я ще не встигла випрати? Я можу принести з пральні, вона внизу.

— Це не слідовики, — каже Марко.

— Що? — запитує Анна, повертаючись до нього.

— Це не собаки-слідовики. Це собаки для пошуку трупів, — каже Марко.

І тут до неї доходить. Вона повертається до детектива, біла як стіна.

— Ви думаєте, що це ми її вбили!

Її вигук шокує всіх. Усі завмирають, приголомшені. Анна помічає, що мати приклала руку до рота. На обличчі батька вимальовується гнів.

— Це казна-що! — гаркає Річард Драйз, обличчя його червоне, як цеглина. — Не можете ж ви всерйоз припускати, що моя донька завдала шкоди своїй дитині!

Детектив нічого не відповідає.

Анна обертається до батька. Він завжди захищав її, скільки вона себе пам’ятає. Але тепер він майже нічим не може зарадити. Хтось викрав Кору. Вперше в житті, дивлячись на батька, Анна усвідомлює, що вперше бачить його наляканим. Він боїться за Кору? Чи за неї? Чи справді поліція вважає, що вона вбила власну дитину? Вона не наважується поглянути на матір.

— Ви мусите робити свою роботу і знайти мою онучку! — говорить її батько детективу, намагаючись приховати страх войовничістю.

Якусь мить усі мовчать. Усе видається таким дивним у ту секунду, що ніхто не розуміє, що можна сказати. Вони слухають шарудливе клацання собачих кігтів по дерев’яній підлозі поверхом вище.

Ресбак каже:

— Ми робимо все можливе для того, щоб знайти вашу внучку.

Анна в неймовірному напруженні. Вона хоче, щоб їй повернули маля. Вона хоче, щоб Кора була ціла й неушкоджена. Вона не може винести думки про те, що її дитина страждає, що їй боляче. Анна відчуває, що може знепритомніти, і падає на канапу. Мати одразу ж обіймає її, ніби намагаючись захистити. Відтепер вона не дивитиметься на детектива.

Собаки жваво стрибають сходами вниз. Анна підіймає очі, щоб поглянути, як вони спускаються. Кінолог хитає головою. Собаки заходять до вітальні, і всі: Анна, Марко, Річард і Еліс Драйз — раптом завмирають, ніби щоб не привертати їхньої уваги. Анна сидить, перелякана, на канапі, поки два собаки нюхають повітря й бігають уздовж килимів, перевіряючи вітальню.

Потім вони підходять і обнюхують її. Поліцейський стоїть у неї за спиною та спостерігає за тим, що робитимуть собаки, можливо, сподіваючись заарештувати її чи Марко просто зараз. Анна, зомліваючи від страху, панічно думає, що їй робити, раптом собаки почнуть на неї гарчати.

Усе довкола пливе. Анна знає, що вони з Марко не вбивали своєї дитини. Але вона безпорадна й налякана, також вона знає, що собаки можуть відчути її страх.