Галина Бабич - Професор Шумейко

У директора були свої таємниці, які ми не могли розгадати. Сім'ї не мав, жив один нагорі в навчальному корпусі. Студент Мегедь казав, що настрій директора можна розгадати просто: якщо чути флейту — директорові добре, якщо вона мовчить — зле. Ми зовсім не знали свого директора. Аж ось після зимових канікул у технікумі з'явився якийсь чоловік, назвався новим директором. Кметюка звільнено?! Нам не доповідали. Столи-пін? Чи щось інше? Не могли ж звільнити директора за такий інцидент, що його спровокувала Нонна. Інцидент важко зрозуміти, якщо не сказати кілька слів про однокурсницю Нонну. На відміну від усіх у групі, що мали освіту сім класів, Нонна мала середню освіту і атестат про закінчення музичної школи.

Не витримавши конкурсу в консерваторії, прийшла на клубне відділення тільки заради музики. Все інше її не цікавило. На всі «справи»: культосвітня справа, клубна справа, бібліотечна справа, сільськогосподарська справа, кіносправа та ін. Нонна як навіжена верещала:

— А навіщо?

Того дня, Клим Іванович добре пам'ятає, за розкладом останнє заняття мало бути художнє читання. До аудиторії зайшов старий, неохайно вдягнений чоловік з ватманом, гуашем і великою у клітинку хусткою до носа. Сів на стілець, голосно висякався, а тоді:

— Я вестиму у вас плакатну справу!

— А навіщо? (Звичайно, це Нонна.)

— А на те, моя красунечко, що в сільському клубі знадобиться.

— Я туди не поїду. Я вступатиму до консерваторії.

— Одне другому не заважає. А от ви мені заважаєте.

Старий знову висякався у клітчасту хустку і почав перекличку. Дійшовши до прізвища Шпігель, втретє висякався і сказав:

— Моя красунечко! З вашим прізвищем (Шпігель) і отим «навіщо?» вам потрібно не тільки мовчати, а й заткнутися.

І тут таке зчинилося! Одним просто заціпило, інші, як Остюк, щось спантеличено заперечували.

— Прізвище як прізвище.

— А це хто там нявкає?

Оце тобі дідусь, оце тобі плакатна справа! З нами так ніхто не розмовляв. Нонна в сльози, Остюк — в розгубленості. Клим підвівся з місця:

— То я пішов.

За ним посунуло ще кілька чоловік, здебільшого хлопці. Дівчата, як миші, причаїлися в очікуванні.

«Плакатна справа» не звернула ніякої уваги на Клима і тих, хто з ним, висякалася знову, пришпилила ватман до дошки і почала щось виводити великими літерами, завбільшки з її сопливу хустку. Клим того вже не бачив, а дівчата потерпали: то прапор, тепер плакатна справа.

Нонна, звичайно, могла б і прикусити язика. Вона вирізнялася в групі не тільки тим, що носила капелюшки (а не, як інші — хустки), але й тим, що мала справжній талант музиканта. «Плакатна справа» всім не сподобалася, навіть тим, хто був байдужий до Нонни. «Плакатна справа» нагадувала скнару, який жує черствий хліб, одягається в лахміття, а сам складає гроші на чорний день, який давно у нього настав. І, певно, й досі світить каганцем, аби не платити за електроенергію.

Ви зрозуміли, дідуся тире плакатну справу в групі не злюбили. А «плакатна справа» ходила собі по коридору наче нічого не сталося, з ватманом під пахвою і великою клітчастою хусткою до носа, час од часу сякаючись. Нонну в групі любили. Здогадайтеся за що? За щедрість. Нонна підгодовувала не тільки Миколу Остюка. Жила на Подолі з матір'ю, яка на Житньому ринку торгувала водою з сиропом і без. Звідси — «Нонна з Подолу».

Любили Нонну ще й за те, що вона вміла те, чого не вміли ми. Сідала з нашим улюбленим педагогом Корцовим за рояль і в чотири руки... Як казав Остюк: це тобі не буряки сапати в чотири сапки. Хотіла Нонна стати піаністкою, бо зналася на музиці більше за нас. Директор звільнив її від обов'язкового баяна і, як виняток, дозволив індивідуальні заняття по класу фортепіано під керівництвом педагога Корцова. Пригасив і той неприємний інцидент на плакатній справі. А сьогодні до нас прийшов новий директор. Як усе просто! І боляче.

Крапка. Треба зробити паузу. Голова розколюється. Ковтну «Лозап» і щось від тиску.

— Тихоне! Пошукай ліки від тиску! Ну чого так довго порпаєшся?

— Немає, Климе Івановичу!

— Як немає? Шукай! Пляшку швидко знаходиш, а ліки для свого хазяїна не можеш? От звірина! Піду сам.

Через якийсь час:

— О, відпустило. Зателефоную рідненькій.

— Як ви там? У мене все гаразд. Робота посувається, але чи встигну у збірник? У всякому разі на симпозіумі мій виступ буде на «ура». Важка наука політологія, скажу тобі, рідненька. А ще скажу: скучив дуже.

— Що з тобою, Климе?

— Меланхолія. Ну ти ж знаєш, як давно і чудно я тебе люблю. Що Ната?