Галина Бабич - Професор Шумейко

Воістину мудрий був той, хто писав, що людська натура має свої межі. Вона може зносити радість, страждання до певної міри і гине, коли та міра перейдена.

Так із цим малим Остюком. І не тільки. Але чому саме Микола за всіх нас? Остюкові здалося, що він за час промови на трибуні підріс. Богема аплодувала.

— Ти, Колю, молодець! Але навіщо Фотинію топиш?

— Я Зіньку вирятовую!

— Хіба можна рятувати в такий спосіб?

— Рятуй, Климе, у свій, — буркнув Микола.

Від богеми виступив Корцов, завершив словами: «Про дітей не думаєте, Леоніде Андрійовичу».

— Які вони діти? Комсомольці вони!

Регіт богеми.

Далі збори пішли в якомусь іншому руслі, бо про державний прапор уже не згадували. Комсорг з надією дивився на директора: той зараз вирулить.

І вирулив.

— Невже бідність, окрім знань, ми можемо дати вам, діти, чи то пак, комсомольці! Мені боляче і соромно. Бідність подолаємо. Ось ще трохи. У вас буде майбутнє, на яке ви заслуговуєте! Побут — наша біда теж. У спортзалі є зайва величезна шафа, доправте, Леоніде Андрійовичу, в гуртожиток. Сантехніка. Ми не автономні. Гуртожиток зв'язаний з іншими будівлями заповідника, де систему комунікацій ще не налагоджено. Треба почекати. Говорячи про матеріальне, скажу про бідність наших душ. Декому пояснюю. Танці на майданчику біля гуртожитку відбуваються практично на кладовищі. Ви бачили? Там же могили! Я не просто відміняю танці. Як директор із сьогоднішнього дня забороняю. Є спортзал, клуб у навчальному корпусі. Танцюйте на здоров'я!

У залі пожвавлення, шум. І тут збори знову поділилися на тих, хто любить танцювати, і — навпаки.

— Сам уже не може, то й нам зась! Мало хто тут похований. Може, я атеїст. Он у печерах тих мощей повно, а нам, молодим, що? Тільки споглядати на них? — ниділи невдоволені.

Але більшість підтримала директора. Директор дивився тепер на комсорга. Мовляв, вирулюй далі. Комсорг, що мав риб'яче прізвище Судак, — не найгірше, що було в комсомолі. Киянин, батьки учителі, ерудит, усі сесії — на «відмінно». Комсоргом ми були задоволені. Між собою говорили: «Навіщо усе це йому?» Навіщо міському інтелектуалу сільський клуб? Ніхто тоді не вірив, що Юра Судак чесно відпрацює свої два роки завклубом у селі, потім повернеться у столицю, присвятивши своє життя культурі на високих державних посадах. Він був вартий того.

Коли виступав Юрій, його завжди уважно слухали. Не повірите чому. По-перше, з нього був добрий оратор, подруге, кожен намагався піймати комсорга на тому, чи до місця він уживав словосполучення-паразит «так би мовити». Підстави були.

Якось на розширеному активі комсомольців і комуністів комсорг сказав: «Наближається, так би мовити, ювілей РКСМ (розшифрую для тих, хто не знає — Російська комуністична спілка молоді), тобто 35-та річниця її заснування...» Що там здійнялося?! Навмисне? Чи «ляп»? Хвилю збив директор. Читачу, ти зрозумів. Комсорг Юра Судак — тямущий. Що б ви думали? Вирулив і він. Підсумував у заключному слові таким чином, що Зінь-ка обмежилася тільки усним зауваженням.

— Стосовно танців. Адміністрація заповідника уже не раз зверталася до комсомольської організації з тим, аби було вжито заходи, пов'язані з даним дозвіллям комсомольців. Тому (так і запишемо у протоколі): дозвілля у вигляді, так би мовити, танців віднині відбуватиметься щосуботи і у святкові дні в навчальному корпусі! Порядок денний вичерпано.

Десь там далеко з'являються нові міста, закони, постанови уряду, вмирають і народжуються нові галактики, відбуваються партійні і комсомольські збори... І що їм до того — Микола Остюк дуже хоче їсти.

— Оце б двох волів із'їв!

— Ходімо в буфет зв'язківців! Пригощаю я, — Клим прикинув, чи вистачить на дві булочки.

— Ні, Климе, я!

Звідки вона взялася, Нонна з Подолу? Хитрюща, як усі євреї. Наче в кишені моїй побувала.

— Е ні, частую я! — зупинив Нонну педагог Корцов.

Буфет у зв'язківців і смачніший, і дешевший, і затишніший. Що вже й казати про булочки й чай.

Сіли. Навпроти нас — культосвітня богема (музиканти, хормейстер, балетмейстер, керівник драмтеатру). Душа товариства — скрипаль і домрист (в одній особі) красень Глушков. Вишукані манери, берет «а ля Боттічеллі» і ... футляр зі скрипочкою. Столик професіоналів.

Нонна і Валерій Андрійович їх розуміли з півслова — теж музиканти. Ми з Миколою — дилетанти в музиці. Хвала Богу, що хоч так була вона в нашому житті! Нам лишалося тільки захоплюватися грою наших педагогів і дивуватися: який же терпець треба мати, щоб навчати нас.