Галина Бабич - Професор Шумейко

В культосвітньому технікумі це називалося хореографія. Педагог тієї самої хореографії Алла Трохимівна Хохлова проводила ще й заняття з фахової дисципліни — клубна справа. Слухати цю «справу», хай вона простить мені, не було ні найменшого бажання. Кілька цитат діячів партії та уряду про культуру, якийсь графік чи таблиця: хто в культурі кому підпорядковується. Одне і те саме Алла Трохимівна розповідала по кілька разів. Аби зробити враження, перед кожним заняттям нагадувала:

— Я поганий теоретик клубної справи. Я практик. Хореографія, театр — це моє.

Чистісінька правда. Кощава, зі смаглявою шкірою, темним густим волоссям аж до блиску, яке спадало на коричневі в цяточку очі, вона схожа була на циганку. Довгі ноги, гнучка, мов пластилін. Як будь-який романтичний герой (у всьому циганському є щось від романтики), Хохлова вдавалася, як кажуть, до ексклюзиву.

— Незабаром буде дзвінок. Усі спускаються до спортзалу на хореографію. А тобі, Миколо, робити там нічого. Горлянка у тебе — дай Боже кожному. Але з пластикою і ногами не поталанило.

— Ноги як ноги...

— То ти, Колю, збігай у гастроном до мадам Тюлілю і купи мені цигарки.

— Гроші!

— Вона ж вам у борг дає!

— Так то нам! І лише ліверку та тюльку! Куриво не дає.

— Який ти вредний, Миколо! Навіть прізвище у тебе в'їдливе — Остюк. Ідеальний збіг: краса і розум, прізвище і характер. Не будемо Колі псувати його образ. Згодні всі зі мною?

Аудиторія замугикала: угу.

— Ти, Миколо, чудовий хлопець. Катай до мадам, а то ось-ось перерва в гастрономі. Бери троячку, здачі не треба.

Так Алла Трохимівна частенько посилала Остюка за цигарками. І в такий спосіб допомагала Миколі, який постійно хотів їсти. Цигарки — копійки, а три крб на той час — великі гроші.

Миколу, як корова язиком злизала, побіг. Алла Трохимівна, оскільки весь матеріал вичерпала, завершила клубну справу притчею і тим самим підняла свій рейтинг.

— Наостанок розповім я вам притчу про те, як єгипетський цар Ферон вилікував очі сечею жінки, яка мала зносини тільки зі своїм чоловіком.

У групі половина «очкариків» серед чоловічої статі, ще більше — серед жіночої. Всі в мить забули Аллину «справу», а жваво обговорювали притчу, бо всі добре знають, що половина твоєї вроди — очі, а їх паскудять окуляри.

— Часом не про свою сечу вона натякала?

— Алла Трохимівна не одружена.

— Ну то й що?

— Я не дозволю в такому тоні висловлюватись про Аллу Трохимівну! — втрутився Шумейко. І подумав: ну й ризикова ця циганка — Алла (так позаочі її називали). За її притчі у партбюро уже був шелест.

— Мене не обчухраєте! Я наймолодший серед вас комуніст! Рекомендацію у партію мені давав сам народний ар-тист М.! Казала і кажу: я практик, а не теоретик! Завклубом теж практик. Моя клубна справа хай вам не болить! Мою дисципліну клубники складають на «відмінно» і «добре»!

— Так воно, так... Але який ви приклад подаєте молоді? Дистанцію не тримаєте, палите, як паровоз, — додала свої п'ять, щоб було десять, викладачка сільськогосподарської справи (була і така у нас дисципліна).

— Казала і кажу: мене не обчухраєте! Мою дисципліну клубники складають на «відмінно» і «добре»! Дистанція, дистанція. Дітям ласкаве слово потрібне, а не тільки клубна і сільськогосподарська справа! — захищалася Алла Трохимівна.

— Не кажіть! Не можуть пастися в одній череді корови і ведмеді! — хтось із присутніх.

— Треба тільки уточнити: хто корова, а хто ведмідь! — знову за своє Алла Тро-химівна.

Серед викладачів — смішок.

— Обійдемося вже без афоризмів і притч. Уже ж наче проголосували: попередження молодому комуністу Хох-ловій, — поспішав завершити засідання партбюро парторг.

Дорогий читачу! Зізнайся: ти за кого? А от Шумейко і Остюк за Аллу Трохимівну.

Зроблю паузу, — майже вголос подумав Клим Іванович. Тиск нагнав, поновлюючи в пам'яті деталі з минулого, навіть ті шкарбани і солдатську запрану форму, у яких ходив на навчання майже впродовж трьох років.

— Тихоне! Принеси щось поїсти!

— І випити?

— Звірина ти невдячна, Тихоне! Скільки одержуєш у мене на посаді сторожа? Га? Заціпило? Хіба не бачиш, що й наперстка за останній час не прийняв! Хіба не бачиш? Працюю я тяжко, звірина ти невдячна!

Тихін знітився і перевів мову на інше.

— Може, пігулку якусь?

— Та пішов ти... Треба поспішати, треба поспішати. На чому ж я зупинився? Ага. навчання в культосвітньому технікумі.

У час, коли навчався Клим Іванович у згаданому технікумі, ніколи не виникало питання: іти на заняття чи не йти. Ми завжди відвідували всі заняття, за винятком тих днів, коли чергували в гуртожитку або ж хворіли.